Повернути голос речам: про прядіння, терпіння і нитку життя
Про прядіння говорять як про ремесло, але насправді це – мова. Давня, тиха, жіноча. Мова рук, що пам’ятають більше, ніж слова. У повільному обертанні веретена жінка здавна поєднувала небо й землю, хаос і порядок, задум і втілення. Вона брала вовну, льон, кужіль і творила нитку, а з неї згодом народжувалася тканина життя.
Прясти означало вплітати сенси. У кожен оберт – думку, у кожну нитку – намір, у кожен вузлик – пам’ять Роду. Недарма в міфах саме жіночі постаті тримають у руках нитки долі: вони знають ритм часу і вміють чекати. Прядіння вчить терпінню, зосередженості й довірі до процесу, бо нитка не терпить поспіху, як і саме життя.
Це ремесло було молитвою без слів, медитацією в русі, способом зібрати себе докупи у світі, що постійно розсипається. І, можливо, саме тому сьогодні, коли ми знову шукаємо опори й тиші, давнє прядіння повертається до нас як нагадування: усе міцне починається з тонкої, але витриманої нитки.
24 січня в Олександрійському міському музейному центрі ім. А.Худякової пройшов майстер-клас з прядіння, організований етнопроєктом «Вдома». На нього зібралися ті, хто хотів почути про прядіння і спробувати прясти. Прийшли жителі Олександрії, приїхали гості з Кропивницького – представники медіа «Гречка» та етнолабораторії «Баба Єлька». Вони познайомилися з різними матеріалами для прядіння: кропивою, хмелем, вовною, дізналися про історію та побутове значення промислу, побачили процес ручного прядіння та спробували власноруч створити нитку.
Майстер-клас провела Наталія Безкровна – журналістка, операторка ТРК КТМ, яка вже кілька років захоплюється прядінням. Свою прядку купила через інтернет, сама полагодила.
В ексклюзивному інтерв’ю Наталія Безкровна розповіла власну історію входження в ремесло без спадкових знань і родинних традицій – через цікавість, пошук та внутрішню потребу сповільнитися, поділилася досвідом самостійного навчання, пошуку сировини, відновлення старої самопрядки й осмислення самого процесу як медитативного стану, у якому важливий не результат, а перебування в часі. У її розповіді прядіння постає не ремеслом для ефекту, а практикою терпіння, зосередженості й довіри до повільного руху життя. Цінність дотику до речей із минулого, потреба повертати їм голос, щоб нитка пам’яті знову з’єднала людину з її корінням, — ось що важливо для самої майстрині та для учасників майстер-класу під її керівництвом.
– Наталко, коли і чому ти звернула увагу на прядку? Можливо, це спогади з дитинства? Чи був у тебе раніше досвід прядіння?
– На саму прядку, та й узагалі на прядіння я звернула увагу досить пізно. У мене було дуже багато різноманітних хобі, чимало з них пов’язані з рукоділлям, але жодне не зачепило мене так сильно, як це. Ні досвіду, ні бабусі, яка б пряла і передала мені ці навички, у мене не було. Тому я взагалі прийшла до цього якось із «чорного входу».
Спочатку у мене з’явилася в’язальна машина, старенька “Нева-5”. Важелезна штукенція, прикольна, але велике в’язання якось не пішло. Єдине чого ми, ще разом із моїм батьком, нав’язали на ній вдосталь – так це теплих шкарпеток на всю родину і друзів. А потім у мене з часом з’явилися три ну дуже пухнастих кота. Кожен власник знає: коли в тебе є пухнастий кіт, він одним своїм існуванням генерує шерсть краще за будь-яку вівцю. А якщо його ще й добре вичісувати, то можна начесати купу завбільшки із самого кота.
І от у мене назбирався цілий пакет такої м’якенької, теплючої шерсті, який шкода просто викинути, але немає жодного уявлення, що з ним робити. Тож настав той день, коли я, перебираючи речі, наштовхнулася на той пакет і подумала: «Якби з цієї шерсті та нитку, які б це класні були шкарпетки…» Так і розпочалося моє захоплення прядінням.
Надивившись інтернету, я зробила своє перше турецьке веретено, буквально із великого гвіздка та двох картонок – просто щоб глянути, що з того вийде. І мене затягнуло. Коли вся та шерсть, що у мене була, перетворилася на нитки, я замислилася про самопрядку. (Самопрядка — це механічна прядка з ножним приводом. На відміну від звичайної прядки, вона автоматично скручує нитку і намотує її на веретено за допомогою колеса, що приводиться в дію педаллю. – Авт.)
– Яка у тебе прядка? Звідки вона, скільки їй років?
– Прядіння і ткацтво у нас не поширені, тому приладдя для цього дуже рідкісне і коштує чимало. Люди виставляють ті ж самопрядки, які у них залишились від бабусь, на продаж, але по-перше просять за них, як за антикварну річ, а по-друге – майже не мають уявлення про їхню цілісність. Часто це лише окремі колеса або рами, без головної робочої частини, за які просять по декілька тисяч гривень. Мені пощастило знайти доброго чоловіка у Кіровоградській області, який не тільки продавав дуже стару (добряче побиту шашелем), проте все ще робочу самопрядку за невеликою ціною, але ще й згодився сам привезти мені її в Олександрію.
Лагодила я її сама, власними силами – тим, що було під рукою. Тріщину на колесі фіксувала будівельним степлером, змінні котушки надрукувала на 3-D-принтері, під розбовтану вісь підклала папірець для нотаток. Єдине, що я ніяк не могла відремонтувати власноруч – це маленька дерев’яна деталь, яка розкришилася від часу, але без неї ця самопрядка більше ніколи б не запрацювала. Тоді я майже у відчаї звернулася до нашого різьбяра Дмитра Кудрі. Цей прекрасний чоловік із золотими руками буквально зібрав докупи ці уламки і повернув мою красуню до життя.
– Я вже зрозуміла, що прясти ти також вчилася самостійно. Яким був твій перший виріб?
– Першим, що я спряла взагалі, була кропив’яна нитка. Тому що непряденої шерсті у мене вдома не залишилося, а спробувати спрясти хоч щось дуже хотілося. Тож, знову провівши пошукову роботу в інтернеті, я полізла на город за кропивою, власноруч пройшовши всі ті стадії переробки луб’яних рослин у волокно, як це раніше робили наші прабабусі. Нитки вийшло небагато, але я досі зберігаю її частину.
Овечу вовну, як і самопрядку, я знову шукала в інтернеті. Це виявилося ще тим квестом. Фермери, які розводять овець, прагнуть продавати вовну великими партіями, і коли ти просиш у них лише декілька кілограмів, часто просто не відповідають на повідомлення. До того ж, вовна легка, але дуже об’ємна, і переслати її з іншого куточку країни буває недешево і непросто. Проте я не здавалася і почала шукати людей, у яких є вівці десь у нашому районі. Навіть якщо вони не продавали вовну, але у них були оголошення, що вони продають чи парують овець – я писала їм, питаючи, чи немає у них вовни на продаж. І це був успіх! Відгукнувся хлопець, у якого знайшовся цілий мішок вовни за невелику ціну, а потім виявилося, що він ще й проживає недалеко від мене.
І от пізній вечір, майже темно, перехрестя недалеко від мого дому – і я йду купувати у юнака на велосипеді мішок вовни для мого хобі. Це було десь рік тому, і лише нещодавно я повністю спряла у нитку той мішок.
– Якщо так складно знайти й придбати сировину, з чого ти прядеш?
– Зараз, понад рік по тому, як не дивно, з вовною стало трохи простіше. Одна жінка віддала мені дві великих коробки шерсті середньоазіатської вівчарки, я оплатила лише доставку. Іноді люди, які дізнаються про моє хобі, дарують мені шерсть, за що я їм дуже-дуже вдячна.
– Що найскладніше у прядінні?
– Прядіння взагалі-то доволі простий процес, дуже спокійний і медитативний. Єдине, чого він потребує – часу та посидючості. Із веретеном усе взагалі буде просто, бо, як і в’язання, його можна взяти із собою будь-куди. Із самопрядкою так не зробиш. Навички роботи з нею потребують трохи більше часу, оскільки нога і руки мають працювати окремо. До мене просвітлення прийшло дні через два активної практики, коли увага перестала переключатися між ногою і руками, хоча до досконалості ще далеко.
Як і у будь-якій справі, тут є багато маленьких нюансів. Дуже важливо розуміти, що прядіння – це не швидкий процес, за пару днів напрясти собі ниток на новий светр у вас не вийде. Окрім того, якщо ви не купуєте готову шерсть чи вовну, то це ще й дуже комплексна річ. Стрижену вовну треба добре вимити, висушити, розібрати, вичесати, спрясти, зсучити її вдвічі або втричі, щоб нитка була міцною, потім змотати її в пасмо, якщо хочеться, пофарбувати, випрати нитку і лише після всього цього змотати її у клубок, який потім можна використовувати.
Додаткове приладдя дуже полегшує справу, але, як я й казала, воно недешеве, і я його не маю. Тож на один стограмовий клубочок готової пряжі у мене йде приблизно тиждень спокійної роботи у вільний час.
– Що виготовляєш із готових ниток?
– Перші готові нитки знову пішли на теплі шкарпетки для мене та моїх друзів. Сама я доволі слабка в’язальниця, тому стала у пригоді моя старенька в’язальна машина. Потім був великий теплий шарф, напіврукавички і чудернацька шапка. Чого ще я хочу, поки що не вигадала, просто збираю кольорові клубочки. Мрію про ткацький верстат. Полотно бере на себе багато ниток, тому він би дуже швидко «з’їв» усе, що я вже напряла. Навчитися ткати – це моя наступна мрія.
– Учасники майстер-класу ділилися враженнями і говорили, що процес прядіння складний, але захопливий. Кому підходить це заняття і що би ти порекомендувала тим, хто хоче навчитися прясти?
– Не можна сказати, що прядіння – надто складний або ж дуже цікавий процес. Тут навіть не можна похизуватися крутим результатом. Ви просто із хаосу шерсті отримуєте гарненький клубочок. Все. Чесно, я не знаю, чому б хтось хотів би витрачати стільки праці та часу на виготовлення пряжі власноруч, якщо швидше і дешевше її просто купити. Я знаю, що деякі в’язальниці, ткалі та майстри хендмейду прядуть гарну різнокольорову художню нитку із баранцями та особливим переплетінням – от у цьому є сенс, такої нитки у магазинах не купиш. Мені ж просто подобається сам процес: затишний, спокійний, неквапливий в такому бурхливому світі. Є у цьому щось приємне і розслаблююче.
Можливо, зараз прядіння буде цікаве в’язальницям та іншим майстрам хендмейду, які хочуть створити якийсь власний унікальний проєкт, або ж просто спробувати це. Хтозна, можливо, когось це затягне так само, як і мене.
– Ти вже провела перший майстер-клас. Якщо будуть охочі навчитися прядінню, навчатимеш їх?
– Це лише перша спроба, а там побачимо, як воно піде. В музеї є самопрядка, веретена, приладдя для обробки льону, ткацький верстат – усе це має свою давню історію, яка цікава сама по собі. Світ змінився дуже швидко, буквально за декілька поколінь. Раніше в кожній родини стояла самопрядка чи було веретено із прядкою. Виготовлення нитки, полотна та й одягу взагалі було великою і дуже важливою частиною людського побуту. А тепер ми втратили навіть слова для опису цих речей. Половина всього приладдя, пов’язаного з прядінням, тепер називається «прядкою», хоча нею не є. Без людей і людської потреби всі ці унікальні речі стоять там, у своїй дрімоті, лише як цінні експонати, мовчазне нагадування про минуле. Повернути їм життя, хоча б один раз, хай і ненадовго – безцінне, як на мене.
Ось відгук про майстер-клас із прядіння однієї з учасниць, Зої Лебідь: «Сьогодні спробували з колежанками, що воно таке – прядіння. Це ж наче те, чим з легкістю (візуально, принаймні так виглядало у моїй дитячій книжці — ілюстрації до казки Царівна-жаба) займалися наші пра. Сидять (при свічках, до речі), тиснуть на педаль, прядуть… Угу. На ділі виявилося, що тиснути на педаль прядки – це один з останніх етапів клопіткого ремесла. Та й тиснути треба вміючи. У мене не вийшло. Але інформація, відчуття, можливість потримати й порівняти пряжу з кози, вівці, собаки, льону, кропиви, хмелю… Зрозуміти поетапно процес виготовлення… Це цінно і глибоко. Наталія Ковальчук порівняла, що спроба прясти це було наче зі скелі стрибнути. Як не дивно, щось у цьому є. Дякую пані Наталії Безкровній – майстрині, яка захопилася цим дивовижним, майже втраченим ремеслом, і захоплює інших».
Майстер-клас закінчився, але захоплення та нитка продовжують жити в думках та руках тих, хто спробував. Бо прядіння – це спосіб навчитися слухати власний ритм, приймати повільність як дар і розуміти: усе, що міцне, з’являється лише тоді, коли ми даємо часу можливість розгорнутися.
Можливо, саме так і повертається до нас давнє ремесло – як нагадування, що у світі, який постійно рухається, є сенс зупинитися, взяти до рук просту шерсть і перетворити її на нитку. Нитку, що може зв’язати нас із минулим, з собою, з іншими. І тоді вже не важливо, чи стане вона шкарпетками, шарфом чи полотном. Головне – що вона була створена уважно та з любов’ю.
Фото: Олена Мітюріна
