Спогади про юність, або Доля крізь призму часу
Цьогоріч селище Олександрійське (з 1949 до 2016 року — Димитрове) відзначило ювілей – 75 років. За офіційними даними, воно засноване 1947 року і спочатку називалося просто: Міське селище. В 1949 році отримало статус селища міського типу. Олександрійське з’явилося як робітниче селище, оскільки колись там був потужний промисловий комплекс буровугільних підприємств: вуглерозріз, ТЕЦ, брикетна фабрика, Семенівський завод гірського воску, автоколона та обслуговуючі організації.
До промислових підприємств було прокладено залізничну магістраль, яка з’єднувала підприємства і мала прямий вихід до залізничного вузла Пантаївка і далі з виходом до залізничних станцій Знам’янка, Користівка, Олександрія.
Головними підприємствами були: ТЕЦ- 3, брикетна фабрика «Димитровська», що раніше входили до складу об’єднання «Олександріявугілля».
І все-таки роком заснування селища Олександрійського вважається 1949. Воно росло і розвивалося разом із буровугільними підприємствами. Аж поки з 2000 років не почався занепад гірничої галузі, і підприємства збанкрутіли…
Сьогодні життя у селищі тихе. Є торгівля, лікарня, працюють психоневрологічний інтернат, ліцей №12 та дитяча музична школа «Перлина», Будинок культури, бібліотека. Діє церква св. апостолів Петра і Павла.
В Олександрійському живуть старожили, які пам’ятають кращі часи Олександрійського і можуть розказати чимало цікавого. Серед них – Євдокія Мережко.
Євдокії Афанасіївні Мережко цьогоріч – 90 років. Вона одна з найстарших жителів селища Олександрійського. Народилася в селі Свидівок Черкаської області, в дитинстві лишилася сиротою. Мати – Марія Євдокимівна, померла під час окупації села у Другу світову, батько Афанасій Якимович пропав безвісти у 1944 році.
В Димитрове Євдокія приїхала 17-річною дівчиною і до повноліття заробляла на життя тим, що топила груби в гуртожитку, де жили будівельники селища, на БД-1 (тоді казали СУ-1 і навіть не намагалися перекласти це українською). З 18 років і до пенсії працювала у вугільній промисловості. Сама з чоловіком звела хату, виховала трьох дітей.
Далі – розповідь Євдокії Афанасіївни: «Коли я приїхала, тут була тюрма. Одні люди, чоловік і жінка, їхали сюди до сина і мене забрали від зупинки, бо я ж вперше тут була. І я поселилася в центрі на квартирі. Тобто, приватного сектору тут ще не було, а двоповерхівки вже стояли в центрі. Я переночувала у тих людей, а потім пішки пішла на СУ-1 до невістки двоюрідного брата та подруги, які були теж з мого села. Вони жили у гуртожитку. Бараки довгі, там я жила з дівчатами. Це була центральна вулиця, Жовтнева. Далі по цій вулиці був пологовий будинок.
Приїхала у жіночій куфайці, з фанерною валізкою…. З речей майже нічого не привезла з собою. Це була глибока осінь або початок зими. Снігу ще не було. 1951 рік. Будувалася брикетна фабрика, біля неї працював перший продуктовий магазин. До нього треба було йти через степ. Якось мене налякав якийсь чоловік – схопив ззаду. Може, він був з тюрми, бо будували фабрику ув’язнені. Я почала кричати, він мене випустив, і я побігла в магазин. Як дісталася додому – вже не пам’ятаю. З тих пір стала боятися ходити сама, намагалася з подружками. Я майже нікуди, окрім магазину, і не ходила. Спілкувалася лише зі своїми односельчанками, до яких сюди і приїхала. А молодь ходила на дерев’яний танцювальний майданчик, грали самі хлопці або вмикали патефон з вікна гуртожитку понад дорогою. На танці приходили з Іванівки, Головківки. У гуртожитку я прожила чотири роки. Коли я топила, працювала цілий день і щодня без вихідних, розважатися було ніколи.
Тоді у селищі на СУ-1 у гуртожитках проживало багато молоді. Були сім’ї, але з дітьми там не жили. Дуже багато приїздили з Західної України. У моєї подруги був кавалер, вона збиралася заміж і купила металеве ліжко, поставила його у комору. Але того хлопця хтось викинув з автобуса на повному ходу, і він убився. А був дуже гарний. Подруга дуже плакала і сумувала, не змогла тут жити, розрахувалася і поїхала додому.
У кімнаті нас жило душ шість. До моєї сестри часто приходив у гості наречений. Потім вони одружилися, і він її забрав у Головківку. Вони там трохи пожили і поїхали у Черкаси.
Коли я приїхала сюди, у мене вже був паспорт. Отримувала його у розгромлених Черкасах. Нас було троє – я і дві дівчини. Приїхали туди на ніч. Черкаси були недалеко від нашого села, як селище Олександрійське від Олександрії. Центр міста був у руїнах. У паспортний стіл – велика черга. Я не була в колгоспі, тому мені дали паспорт. Голова колгоспу затребувала з мене гроші за довідку. Бо у мене не було матері, і щомісяця нам, сиротам, давали кілограм зерна і літр олії. А потім почалося: «Ми тебе вигодували, йди в колгосп». Я плакала, за мене хтось заступився, і мені дали довідку. Вночі спали на руїнах, щоб отримати паспорт, я раділа і дуже хотіла працювати в Черкасах, але мене не брали, адже була неповнолітньою. Приїхала сюди. На роботу на вуглерозріз не беруть, бо немає 18. Тижні два просиділа, а потім добрий літній чоловік пожалів мене, влаштував кочегаром у гуртожиток, де ми жили. Топили дровами, треба було їх рубати, носити. Та я була до всього пристосована. Жили у тітки з її сім’єю. Вона нас ганяла, і ми вернулися у свою хату, де жила жінка з двома дітьми. Сестра закінчила 4 класи і покинула школу, не захотіла навчатися. А я закінчила 7 класів.
Коли мені виповнилося 18, мене забрали у розріз стрілочницею, і так я робила 15 років. Давали аванс і получку. За грошима стояли довжелезні черги. За 60-70 карбованців жили самі і допомагали рідним. Їли лапшу, вермішель, картоплю, масло, маргарин добрий – ми такого в селі не знали, їли тільки те, що росло в городі, нічого не купляли. Купували одяг – я придбала шовкову сукню білу з рябим, вона була на мене довга. І білі шкарпетки під неї – щоб влітку ходити гарною». (Донька Євдокії Афанасіївни Марина пригадує, що у мами була дуже гарна крепдешинова сукня, і дівчинкою Марина чекала, коли вже доросте, щоб її носити. Колір сукні викликав асоціації з розовим варенням. В жовтуватих квітах, зі спідницею сонце-кльош і рукавами-ліхтариками, воно було втіленням дитячої мрії. Так і не доросла до нього – десь воно ділося. – Авт.).
«З чоловіком Петром я познайомилася на роботі, на вуглерозрізі, – продовжує Євдокія Мережко. – Він відслужив армію, працював помічником машиніста, а згодом машиністом локомотива. Коли йшла заміж, у мене було два пальта – зимове і осіннє, чоботи, постільна білизна, подушка і ковдра, словом, для себе у мене все було куплене. Я ж сирота, зібрала все, що було необхідно на перший час. Коли одружилися, мій Петро після зміни прийшов мене забирати з двоповерхового гуртожитку до себе додому в Іванівку. А свекруха: «Ой боже, що ж це таке». Вони хотіли справить весілля, а я ні – у мене не було родичів, і я не розуміла, навіщо витрачати кошти. Але ж свекруха покликала сусідів, посиділи трохи – та й все весілля. Жили нерозписані. Розписуватися до Головківки ми з Петром пішли вдвох, коли я вже була вагітна. В селищі Олександрійському тоді не розписували. Йшли пішки серед дня. Розписалися і прийшли додому.
У цю хату, де ми живемо, перебралися, коли народився син Сергій. Я хотіла раніше, але в будинку в залі не було навіть підлоги. Місце під забудову нам виділили, і ми будувалися самі. В процесі вже познайомилися з сусідами. Разом із приватними на селищі зводилися і державні будинки. Будувалися ТЕЦ-3, фабрика, пізніше — Семенівський завод гірського воску. Багато жителів селища працювали на будівництві, а я пішла на розріз. Колектив був різновіковий, працювали люди з Нової Праги, Головківки, Олександрії. Багато молоді, створювалися нові сім’ї.
Свята відзначали у клубі. У вихідні теж було багато народу. У збудований пізніше Будинок культури родиною ходили.
Людей було дуже багато. А зараз немає нікого».
Від першого чоловіка Петра у Євдокії Афанасіївни два сини – Сергій і Сашко. Коли Сергій пішов у перший клас, чоловік помер у віці 36 років. Йшов 1966 рік, їй було 32. Вона думала повернутися у рідне село Свидівок, продати тут хату і поїхати. Та свекруха і сестра чоловіка не пустили. Так і залишилася тут. Пішла з розрізу на шахту, де був начальником брат чоловіка Микола Скорик і сестра Катерина. Вдруге вийшла заміж. У 39 років народила доньку Марину. Сестра першого чоловіка Катерина все життя не могла їй цього пробачити. У Євдокії Афанасіївни було багато подруг, кумів, разом снідали і обідали, ходили в гості через хвіртку в огорожі . Зараз 90-річна жінка живе з донькою Мариною. Понад 70 років тому її життя тісно переплелося з селищем Олександрійським, яке стало для неї рідним.
