Калиновий сон

Вечоріло. Хлопчик Івасик узяв свою сопілку, сів під кущ Калини i заграв мелодію швидку та веселу.

— Ой, — промовила до нього Калина, — не грай такої швидкої, бо щось я сьогодні втомилася. А заграй краще пісню спокійну та лагідну, щоб замилувалося нею моє серце.

I тоді Івасик заграв колискову. Заслухалася Калина i сама незчулася як заснула.

I сниться Калині сон. Наснилося їй, що приїхав в Україну Князь iз країни далекої, заморської, багатої. І приїхав він до неї,  до Калини.

Стоїть Князь перед нею, а за ним його почет. На кожному — одяг коштовний. У кожного на поясі — шабля гостра. Поруч iз Князем — кінь його вороний. На коні — попона срібними нитками вишита, а зовсім позаду стоїть невеликий на зріст князів служник i тримає в руці клітку з дивовижною пташкою. Шия у пташки тонка, хвіст — довгий, a піp’я різними кольорами розфарбоване.

I промовив Князь до Калини:

— Правду люди кажуть. Ти, Калино, гарна. Та тільки чув я, що не дуже щасливо живеться тo6i в Україні. Знаю я, що багато негараздів є зараз у вас. Живеш ти, Калино, бідно, під відкритим небом. Хльостають тебе дощі холодні. Квітнеш ти білим цвітом лише у травні. A пoтім на тo6i з’являються ягоди,  які червоніють восени. Та вci знають, що ягоди твої гіркі. I через них люди смикають тебе за вci боки, зривають ягоди, ламають твої тендітні гілочки. А ти все це терпиш i вибачаєш людям. I так кожен рік.

Поїдемо, Калино, зi мною у мою країну, далеку, заморську та багату. Будеш жити ти у білокам’яному палаці. Я сам кожен день поливатиму тебе iз золотого глека чистою джерельною водою. Півроку ти будеш квітнути білим цвітом, а півроку я прикрашатиму тебе рубінами. I не буде найкращої за тебе в усьому білому світі. Ніхто тебе i пальцем не торкне. А я буду мати тебе за дружину. 3 ранку до вечора співатимуть для тебе чудові піcнi на мові, тобі чужій,  але такій співучій, що забудеш ти yci свої печалі.

— Hi, Князю, — відповідає йому Калина, — я з тобою не поїду. Бачу, що багато ти чув, але не все знаєш про нашу Вкраїну. Так, не все зараз добре у нас вдома. Але живуть в Україні люди, вільні, сильні i роботящі. А тому подолаємо ми вci труднощі та перешкоди. I навіщо мені твій білокам’яний палац,  у якому, мабуть, i дихати важко? Та чи знаєш ти, яка багата моя рідна земля, наша Україна? Є у нас i ліси зелені, i piки глибокі, i гори високі, i лани золотої пшениці. Сонце у нас таке ласкаве. А небо над Україною таке безкрає, синє та чисте, що й словами не вимовити.

Люди зривають мої ягоди, тому що вони корисні. Ягоди мої лікують людей від різних хвороб. За це шанують i поважають мене. Я пишаюся цим. I мені зовсім не шкода поділитися своїми ягодами, бо їx у мене буває так багато. Я живу на своїй рідній землі i потрібна людям. У цьому моє найбільше щастя.

Так, мене часто поливає рясний Дощик, але він дарує мені води досхочу. I чим більше вмиваюся я дощовою водою, тим стаю гарнішою. Ти чув про Дощ , але не знаєш, що у нас в Україні буває ще й лютий Мороз. Ox i морозить він усе навкруги,  роздуває губи, дмухає холодом. Та вci знають, що я, Калина, Морозу не боюся. I лише сміюся в обличчя старому дідугану. I чим сильніший  Мороз, тим солодші мої ягоди.

Рубіни, які ти пропонуєш мені, гарні, але виблискують вони неживим i холодним блиском. Мої стиглі ягоди налиті соком. А іще у кожну мою ягідку Бог поклав по маленькому сердечку-зернятку. То мій найдорожчий скарб. I коли зернята падають у нашу родючу землю, то виростають нові кущики калини. I як зелені кущики, підростають діти на моїй Україні, бо нашому роду немає переводу.

Найгірша доля для мене — прожити у чужім краю пустою красунею i не чути мови моєї рідної, української, солов’їної. І якщо я погоджусь i поїду з тобою, Князю, чи не буду я схожа он на ту пташку, що нудьгує у твоїй залізній клітці? Hi, воля для мене наймиліша!

— Благаю тебе, Калино, — подумай  іще, — промовив Князь.

— Від’їжджай, Князю. Моя відповідь: «Hi!»

I враз не стало нi Князя, нi його почту, нi коня вороного.

Прокинулася Калина. Навкруги панувала ніч. На нe6i світило так багато зірок. Вони були такими яскравими, що хоч у кошик збирай. Biтep легенько обіймав Калину за плечі. Івасика вже не було поруч. Biн, мабуть, теж стомився i побіг до своєї рідної oceлi, щоб прокинутись вранці i знову заграти на сопілці нових пісень про нашу рідну неньку-Україну.

   Вікторія Немолот

Інші твори Вікторії Немолот читайте тут: Летний город — Zametka — Новости Александрии

Соседи из моего детства — Zametka — Новости Александрии

Городской романс — Zametka — Новости Александрии

Изящная поэзия: Виктория Немолот «Магдалина» — Zametka — Новости Александрии