«Ковчег спасіння» і його волонтерська місія
В Україні та світі 5 грудня відзначають Міжнародний день волонтерів. З початку повномасштабного вторгнення слово волонтер набуло особливого звучання. Певною мірою волонтерами стали усі ми, вся країна, і під гаслом «Олександрія – місто-волонтер» два роки поспіль проходило відзначення Дня нашого міста.
У перекладі з англійської волонтер означає добровільний помічник. Волонтери безоплатно працюють там, де потрібна їхня допомога: у дитячих будинках, притулках для тварин, школах-інтернатах, геріатричних пансіонатах, допомагають хворим, нужденним, а в Україні насамперед – бійцям на фронті та переселенцям.
Сьогодні наша розповідь – про волонтерську діяльність релігійної організації «Релігійна громада «Церква Божа – Ковчег Спасіння». З моменту свого заснування 28 років тому вона завжди допомагала нужденним і продовжує це робити.
Пастор Олександр Лисов зазначає: церква веде не лише релігійну, а й соціальну діяльність. Спочатку це був напрямок реабілітаційної роботи з нарко- та алкозалежними та їхніми співзалежними батьками. Церковна громада зростала, і до цього напрямку додалася робота з дітьми, підлітками та молоддю. Вона триває і досі – волонтери проводять євангелізаційні заходи на відкритих майданчиках і в навчальних закладах. Олександрійська та Приютівська громади постійно запрошують аніматорів з веселими програмами на Дні сіл та селищ. Дитяча програма користується великою популярністю, а релігійна тематика у ній вже сприймається цілком адекватно.
Та справжнім викликом і початком волонтерської діяльності зовсім іншого напрямку стало повномасштабне вторгнення. Уже ввечері 24 лютого 2022 року в Олександрії ночували 15 маріупольців. Олександр Лисов сам родом із Маріуполя, тож йому почали телефонувати земляки з проханням допомогти знайти прихисток. Прибулих розселяли по домівках членів релігійної громади. Великий потік людей не припинявся півтора-два місяці. Щодня їхали з Мелітополя, Запоріжжя, інших південних міст. Бувало, телефонували зі словами: «Ви у мене в друзях на Фейсбуці, я в Олександрії більше нікого не знаю, де можна заночувати?» Всіх приймали, годували, супроводжували до українського кордону – домовлялися з церковними громадами про ночівлю в інших містах. Кошти на харчування жертвували члени громади і прихожани «Ковчегу спасіння», пізніше долучилися спонсори. Усі біженці їхали транзитом. Олександр Лисов говорить: прихистити людей надовго не було можливості, адже на той момент щойно придбана будівля церкви була у напівзруйнованому стані, непридатна для проживання.
– Буквально за пару місяців ми вже почали формувати продуктові набори, – розповідає пастор церкви «Ковчег спасіння». – З 2022 року і дотепер ми роздали їх, мабуть, понад 10 тисяч. Заявки часто надходять з Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Олександрійської міської ради. Допомоги потребують люди, що опинилися у складних життєвих обставинах, а ще – внутрішньо переміщені особи, сім’ї загиблих бійців ЗСУ, підопічні територіального центру, люди з інвалідністю. Іноді ми формуємо набори самі, іноді їх присилають менонітські місії, які працюють в Україні.
Олександр показує коробки з продуктами. На кожній – стрічка з написом «Бог любить тебе». Всередині – тушонка, макаронні вироби, олія, крупи, консерви, сіль, цукор. Є книги та розмальовки. Допомога триває і зараз, а кількість людей, яким вона надається, постійно збільшується. Видається вона раз на місяць за заздалегідь складеними списками. Так, 28 листопада продуктові набори отримали 50 сімей, а 3 грудня – внутрішньо переміщені особи. Роздають не тільки продукти, а й одяг, засоби гігієни, памперси тощо. 
– Буває, наші люди скидаються грошима, або ми беремо церковні кошти, їдемо в АТБ, формуємо замовлену кількість продуктових наборів і роздаємо, – продовжує пастор. – Декілька років ми допомагаємо підопічним територіального центру: щомісяця стабільно привозимо 25-30 продуктових наборів. Також допомогу отримують члени УТОС, ГО «Віра». Ми розуміємо, що пакет з продуктами не вирішить проблем людини. Тож ми працюємо з дітьми ВПО, СЖО. Проводимо зустрічі в церкви, годуємо. Інколи Ахім і Габі Дьобріх (підприємство «Неємія» німецько-українського благодійного фонду «Коло друзів Неємії». – Авт.) передають хліб і булочки, макаронні вироби. Проводимо психологічне розвантаження для дітей і дорослих. Наші богослужіння почали відвідувати переселенці, і деякі з них вже стали членами Церкви. Нам приємно працювати з такими людьми. У кожного з них – своя сумна історія, і кожен потребує, аби його принаймні вислухали. Деякі все втратили. Наприклад, жіночка з Херсону, у якої загинули чоловік і брат – приліт був просто у будинок, а їй пощастило – вона була в іншій кімнаті. Вона переїхала до Олександрії, стала членкинею нашої церковної громади.
У нас працює недільна школа для дітей, дитячий відділ, куди входить і підліткове служіння, є молодіжні служіння. Робота ведеться не лише всередині громади, а й поза церквою. Ми для міста завжди відкриті.
– Війна багато чого змінила, і ми вже інші, – говорить Олександр Лисов. – Минулого року на День соціального працівника я отримав подяку міського голови і замислився: хто ми зараз? Я пастор чи соціальний працівник? Але такі вимоги часу, відкрився великий пласт соціальної роботи. Бог не залишає нас, і ми всі працюємо на перемогу. Правильно говорять: допомога – крок до перемоги! Іноді мене запитують: «Чому ти не на фронті?» По-перше, я багатодітний батько (Олександр Лисов з дружиною Оленою створили дитячий будинок сімейного типу, у них двоє власних і шестеро прийомних дітей. – Авт.). Маю інвалідність, знятий з обліку. Моя робота сьогодні – та сама війна, але фронт інший, інша місія.
Дуже часто Олександр буває на прифронтових територіях. Минулого року рада євангельських церков і Союз «Церква Божа» обрали його єпископом Дніпровського регіону. У його зоні відповідальності – 14 церков. Нікополь, Покров, Марганець, Апостолово, Червоногригорівка… Через річку – 5 кілометрів – атомна станція. Люди звикли жити під постійними обстрілами та прильотами. Живуть на відшибі, до них майже ніхто не приїжджає.
– Ми їм допомагаємо, підтримуємо, – розповідає Лисов. – Вони потребують моральної, духовної підтримки, дружнього спілкування. Вони звикли до обстрілів, до смертей, як страшно це не звучить. Пасторам говоримо: ви молодці, що не виїхали, не втекли, продовжуєте служити людям. Виїжджати люди звідти не хочуть. Деякі повернулися додому із Західної України – там дуже дорого. Говорять, краще тут, але в своєму домі. І це не лише літні люди, є різного віку. В моєму розумінні було так: Нікополь – прифронтове місто, щодня фігурує в новинах, думав, там нічого немає і люди побираються. Приїхали – життя іде! Усі пристосувалися, підлаштовуються під обставини і живуть. Зараз у них потреба у дровах, адже немає опалення. Церква людям роздає воду, бо у свердловину прилетіло, і вона знищена. Ми підтримуємо пасторів, щоб вони могли служити іншим людям. Бо у деяких опускаються руки від втоми та виснаженості. Але духовне джерело цілюще, воно дає натхнення.
Церква покликана бути поруч з людьми в усі часи – хороші і погані. Не обов’язково вчити людей духовним правилам, оцінювати їхні дії. Є можливість – зберемо пакети, обов’язково помолимося, підтримаємо, допоможемо. Бо найголовніше для кожного, особливо зараз – щоб хтось був поруч, – додає Олександр на завершення. – Любити ближнього як самого себе сьогодні актуально як ніколи. Закон сіяння і жнив працює. Чим більше ми допомагаємо, тим більше Бог відкриває нам нові можливості, джерела для того, аби добрі справи тривали. Скільки разів бувало таке: роздали все до останнього, а потім щоразу приходить нова допомога. От такий новий пласт відкрився. І тут без варіантів. Бути осторонь – це неправильно перед Богом і перед людьми.
