Богдан Бенюк: «Артист цікавий, коли випромінює позитив»

Як ми уже повідомляли, 22 вересня в Олександрії побував Київський театр на Подолі. Про те, як зустрічали акторів, що подарували і як на сцені Олександрійського театру пройшов показ вистави «Сто тисяч», читайте тут.

Графік перебування трупи в нашому місті був дуже насиченим, але в перервах між заходами вдалося поспілкуватися з зірками театру і кіно Богданом Бенюком і Сергієм Сипливим (з ним інтерв’ю буде пізніше).

Богдан Михайлович з його великим сценічним і телевізійним досвідом у спілкуванні дуже прямолінійний і відвертий. Говорить, вже у тому віці, що може дозволити собі висловлювати те, що думає. Окрім театру на Подолі, вже понад 40 років служить у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка. Разом з Анатолієм Хостікоєвим є співзасновником Театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв». З лютого 2018 року професор Богдан Бенюк очолює кафедру акторського мистецтва та режисури драми в Київському національному університеті імені І.Карпенка-Карого. Народний артист України, лауреат Державної премії ім. О.Довженка та Національної премії ім. Т.Шевченка.  Лицар Ордену «За заслуги» трьох ступенів. А ще – екснардеп України від ВО «Свобода»,  заступник голови ВО «Свобода» зі зв’язків з українцями за кордоном. Із дружиною Уляною Іванівною Богдан Михайлович виростив трьох дітей — дочок Мар’яну та Олесю і сина Богдана-Гордія.

–Театральне життя поступово почало відновлюватися вже за два місяці після початку повномасштабної війни, — розповів Богдан Бенюк.—  Запустити механізм було дуже складно, але люди в театр ідуть. Можливо, у Києві глядачів небагато, оскільки вистави починаються о 17.00, а у багатьох працюючих ще триває робочий день. Та й квитки продають лише у партер, усі бояться прильотів. Ці нюанси впливають на театральне життя, але прем’єри відбуваються, і театр живе. Як кажуть у нас в селі: «Війна війною, а орати треба». Життя триває. Один мудрий чоловік сказав мені, що при цій військовій ситуації, яка в нас є, постраждають оптимісти і песимісти, а реалісти будуть жити і працювати, боятися прильотів, допомагати людям.

В Олександрії я вже був раніше, але те, що сталося з Олександрійським театром – який він зараз, як гарно і з любов’ю зроблений, як до нього приємно заходити – це справді вражає. І ми з Сергієм сьогодні продовжили гарну театральну традицію – забили на авансцені символічного «п’ятака» – монету на щастя: для того, щоб в Олександрії буяло театральне життя, виступали хороші колективи і глядачі приходили на вистави. А це дуже важливо, бо з Олександрії почався лет багатьох акторів українського театру, яких ми називаємо корифеями. Це місце намолене. 

Хочеться, щоби про нашу виставу пішов гарний поголос, який стане магнітом для інших колективів.

–Богдане Михайловичу, багато хто пам’ятає Ваш авторський проєкт «Шоу самотнього холостяка». Завдяки кіно і телебаченню Вас знають і люблять усі українці. Які зараз у Вас стосунки з телебаченням?

– У 90-х та 2000-х справді була дуже велика кількість телепроєктів. Але я дорослішаю, і роки дають мені право обирати – брати участь у проєктах або відмовлятися, якщо мені пропонують те, що я не хочу. Не все вимірюється грошима. Бо у декого і глибина любові до нашої держави вимірюється глибиною власної кишені. А є й інші цінності. І право вибору. Приміром, пляшка віскі коштує приблизно тисячу гривень. Тож що краще – віддати цю тисячу на допомогу чи напитися і завтра зранку ходити з пораненою головою? Постає вибір. Для мене він очевидний. У таких людей, як я, у покоління, яке, проживши життя, має свої погляди, є розуміння того, що людина своїм вибором створює своє майбутнє.

Я очолюю кафедру акторського мистецтва та режисури драми в Київському національному університеті імені І.Карпенка-Карого і маю акторський курс в Академії циркового мистецтва. Також працюю в театрі на Подолі і в театрі ім. Франка, є ще театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв». Займатися всім цим – таке задоволення, що я нічого більшого не шукаю. Як кажуть: «Дурного любить робота». Гроші – це дуже важливо, бо коли вони є, то хочеться бачити ще щось довкола, але вони не з’являються на рівному місці, якщо не будеш працювати. Як їх немає, людина внутрішньо озлоблюється, не може себе визначити, реалізувати, і тоді починає працювати твоя антиреклама. Господь дає таке випробування – ти на піку, бабло є, а потім пішов спад, і грошей немає. Якщо ти вирулюєш – дуже добре, значить, потім підеш на підйом. Я, принаймні, дотримуюся такої філософії, бо вона мені здається більш життєвою і правдивою.

–Ви взагалі вирізняєтеся прямолінійністю, чесно висловлюєте свою позицію. Це прийшло з досвідом чи Ви завжди таким були?

–На рівному місці нічого не росте, видно, паростки були. З юності маю оптимістичний погляд на життя.

–В інтерв’ю Ви часто говорите, що треба залишатися оптимістом, незважаючи ні на що, навіть на війну.

– Так! Ви подивіться – наші захисники з «Азовсталі» по обміну повернулися з полону. Хіба це не доводить, що оптимізм перемагає? Ви бачили їхні обличчя і чули, що вони говорили, як кожен по-різному реагував на публічність. Я розумію: те, що вони пережили, — це печатка на все життя, і вона лежить тривогою на їхніх обличчях. Але пройде пару днів, вони побачать своїх рідних, потримають їх за руки, відчують тепло, і потихеньку біль відступатиме, і погане забуватиметься. Людина схильна забувати. Пам’ятаю, яка для мене була драма, коли померла мати. Але день за днем емоції змінювалися. Емоційний стан має різні відтінки з огляду на час.

Артист цікавий тоді, коли випромінює позитив. Якщо він несе в собі вантаж життя, це відштовхує. Я жартую зі своїми студентами: «Що ти мені несеш всю трагедію українського народу? Всі Голодомори, війни? Ти молодий, тобі 18 років, а таке враження, що ти старий дід!». Посміхайтеся! Світ створений для нас, і кожен день треба проживати з радістю, бо ми не знаємо, кому скільки часу відміряно.

– Можливо, це йде ще зі школи, де більшість творів, що вивчаються за програмою, — про тяжку долю українського народу?

– Це велика дурість. Пам’ятаю, як у школі я читав повість Івана Франка «Борислав сміється» і нічого не міг зрозуміти, про що там йдеться. Тепер розумію, чому твір був заборонений – бо там розповідається про відносини трьох народів – єврейського, польського і українського, які утиски були і претензії один до одного. Ці оповідання жорсткі, як і у Василя Стефаника. Але ж то тепер я розумію. А що дитина може зрозуміти у 12-13 років, читаючи це? Вона має відразу до цього. А вчителі яку несуть енергетику? Мої онуки – школярі. Діти приходять до школи більш підковані, з гаджетами і телефонами, а вчителі в переважній більшості за віком такі як я. Повний розрив у сприйнятті світу! Тому дітям нецікаво ходити до школи.

– Будемо сподіватися, що у шкільній програмі побільшитиме оптимістичних творів, бо нам треба піднімати бойовий та патріотичний дух. Мені здається, артисти зараз виконують саме таку місію – надихають, підбадьорюють, стимулюють до дії. Але багато хто їх критикує, мовляв, під час війни не можна виступати з концертами та виставами.

– Велике питання – які ці концерти? Якщо зірка співає пісні патріотичні, присвячені сьогоднішнім подіям, і це не перетворюється у п’яний бардак, то це має бути. Але коли це розважальний виступ напівоголених артистів у нічних клубах з танцями та стриптизом, це зовсім інша річ. Будь-що можна трактувати по-різному, в залежності від того, хто і як це робить.

– Вистава «Сто тисяч», яку театр на Подолі показує в Олександрії, це нестаріюча класика в режисерській інтерпретації?

– Нібито цю комедію вже всі знають, але у нас вона поставлена так, що набуває нового звучання і показує цінність сьогоднішнього дня. Колись, у 90-х, режисер-постановник Володимир Оглоблін сказав дуже гарну фразу, що в Іспанії наша українська п’єса «Сто тисяч» мала колосальну популярність, бо відображає побутові стосунки іспанців. Жадоба, прагнення заробити гроші обманним шляхом, обдуривши один одного, — це класична історія, змінюється лише траєкторія її польоту. Припасована до сьогоднішнього дня, вона не втрачає актуальності. Бажання «начистити гроші» постає першим номером. Режисер-постановник вистави Віталій Малахов це дуже добре показав.

– Обіцяєте приїхати до нас ще?

–Аякже! Ми з паном Юрком (Юрієм Біланюком, директором ПК «Олександрійський театр». – Авт.) говоримо про те, щоби відкрити в Олександрії представництво театру на Подолі, і це треба робити. Вистав дуже багато, питання в тому, чи будуть можливості, щоб прийняти артистів. А самі актори дуже хочуть їздити з гастролями, бо це велика віддушина, коли тебе радо зустрічають, фотографуються з тобою, роблять з тебе зірку. Ти отримуєш велику сатисфакцію. А коли цього немає, ти ніби замикаєшся у своєму невеликому банячку, і кипиш собі у цій каструльці, і не віддаєш ту енергетику, яку повинні отримувати люди від твоєї акторської професії. От Ви підійшли і запитали: «Можна записати з Вами інтерв’ю?» І це приємно. А могли б подумати: «На нащо він мені здався?»

Від автора. Що стосується сатисфакції, здається, актори сповна відчули глядацьке захоплення їхньою майстерністю і потужну енергетику залу. Шквал овацій при повному аншлазі став нагородою всім, хто працював над виставою «Сто тисяч». «Такого благодатного глядача треба возити з собою», — сказав зі сцени розчулений Богдан Бенюк, якого від самої його появи на сцені і до від’їзду супроводжували аплодисменти і гріли промені народної любові. Тому маємо сподівання, що театр на Подолі обов’язково виступить на сцені Олександрійського театру ще не один раз.   

Читайте також: Первая театральная газета в провинции — Заметка — Новини Олександрія (zametka.in.ua)

Об афишах, артистах и зрителях — Заметка — Новини Олександрія (zametka.in.ua)

«Собача будка» Лева Білоцерківського — Заметка — Новини Олександрія (zametka.in.ua)