Сергій Сипливий: «В Олександрії все пов’язане з яскравими спогадами дитинства»

Як ми уже повідомляли, 22 вересня на сцені Олександрійського театру з аншлагом пройшла вистава «Сто тисяч» Київського академічного драматичного театру на Подолі. Головні ролі виконали відомі і улюблені українські актори – Народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка  Богдан Бенюк та уродженець Олександрії Сергій Сипливий.

Про те, як зустрічали артистів і як пройшла вистава, читайте тут. Також вам буде цікаво, про що розповів Богдан Бенюк в ексклюзивному інтерв’ю.

Сергій Сипливий, дитинство якого пройшло в Олександрії, приїхав до рідного міста з дружиною — актрисою Софією Пісьман. Актор ділився спогадами, порівнював сьогоднішню Олександрію з колишньою і щиро дивувався вражаючим змінам.

Перед виставою Сергій Сипливий дав інтерв’ю порталу «Заметка».

Але спочатку – розповідь про актора.

Сергій народився 4 серпня 1962 року в Олександрії. Сім’я Сипливих жила в Олександрії на вулиці Диброви, а пізніше – на площі Покровській. Батько Сергія, Георгій Якович, якого вдома називали Жоржем, був професійним актором, закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого (тоді — Київський державний інститут театрального мистецтва) і викладав режисуру та акторську майстерність в Олександрійському училищі культури. Мати Ольга Іллівна була вчителькою української мови та літератури у школі №4. У цій же школі починали вчитися діти Сипливих – старша Олена і молодший Сергій. Старші класи Сергій закінчував у школі №1. На випускних фото видно, що харизматична зовнішність, яка стала в пригоді в акторській професії, у нього була вже тоді.

«У дитинстві Серійко був веселим і непосидючим, — згадує його двоюрідна сестра, олександрійська поетеса Лілія Маруфі. – Акторський талант у нього вроджений. Пам’ятаю, я запрошувала подружок, Сергійко ставав на стілець і артистично, виразно читав «Мойдодира», а ми всі просто падали від сміху. Це був театр одного 4-річного актора.

Влітку ми всі відпочивали у бабусі й дідуся у Малій Висці. Дядя Жора з сім’єю приїздив на своїй «Победе». Зупинявся біля калитки. Але Сергійко з машини не виходив, поки мама не одягне його у костюм, який висів на тремпелі у салоні автомобіля – не міг показатися на люди неодягненим. І це в ранньому дитинстві!»

Сам Сергій Георгійович в інтерв’ю розповідав, що у дитинстві був «страшенно шухерним», батьки постійно його смикали: «Сядь, не крутися, куди ти лізеш, що ти робиш?»

У школі він брав участь у самодіяльності. А після служби в армії вирішив вступати до театрального. З першого разу вступив до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого. Батько, Георгій Якович, дуже радів, оскільки у нього самого акторська доля не склалася – так розповідає Лілія Маруфі. Але сам Сергій згадував, що коли розповів батькові про своє рішення стати актором, той сказав: «Синку, ну який з тебе актор? У тебе ж ні зовнішності, ні голосу»… Але Сергій не відступив.

Студентство його багато чого навчило. Одного разу в Києві стався землетрус, і будівля гуртожитку дала тріщину. Поки її ремонтували, Сергій декілька місяців жив на залізничному вокзалі. Взимку найголовнішим було зайняти місце біля гарячої труби.

У виші Сергій познайомився зі своєю дружиною Софією Пісьман. Коли вперше її побачив, промайнула думка: «Це твоя дружина». Софія називає його другом, чоловіком і коханцем. За все життя вони жодного разу не посварилися. А разом вони вже близько 40 років. Син Максим Грубер – також актор.

У житті Сипливий дуже добрий, у нього щира посмішка і трохи дитячі очі. А на екрані ми часто бачимо його у ролях злодіїв та негідників – кримінальних авторитетів, маніяків, крадіїв, сутенерів та психів. Колеги і всі, хто знає Сергія, в один голос говорять, що така харизматична зовнішність дана людині світлої душі, жартівнику, якого всі люблять. «У мене великий досвід гри покидьків. Коли вранці підходжу до дзеркала і бачу своє відображення, також спочатку лякаюся, а потім думаю: «Господи, а скільки ж це обличчя приносить у дім грошей!» — і відразу легшає», — посміхається Сергій.

На сцені Київського академічного драматичного театру на Подолі Сергій з 1987 року. Провідний актор, на виставах якого завжди аншлаги. Загалом у нього близько 150 робіт у театрі і кіно. Він дуже різноплановий, і кожну його роль глядачі оцінюють дуже високо. Останніми роками Сипливий багато знімався у серіалах – «Кріпосна», «Доярка з Хацапетовки»,  «Жовтий глаз тигра», «Мажор», «Одеса-мама», «Слуга народу» тощо. Крім того, Сергій Георгійович викладає в університеті, де навчався.

Коли Сергію телефонують і запрошують у черговий кінопроєкт, у родині ніхто не сумнівається, яку роль йому запропонують. «Знову урод?» — запитує син Максим. «Ну так», — відповідає актор.

В Олександрії Сергію Сипливому подарували іменну футболку від ФК «Олександрія» з номером 60, оскільки цьогоріч він відсвяткував шістдесятилітній ювілей. Партнер за виставою «Сто тисяч» Богдан Бенюк побажав ювілярові, аби той залишався у професії допоки шістка не перетвориться на дев’ятку, і щоб таким складом актори ще багато років виступали не сцені Олександрійського театру.

– Те, що я побачив сьогодні, разюче відрізняється від дитячих спогадів про театр, — ділився враженнями Сергій. – Взагалі дуже дивно ходити знайомими з дитинства місцями, адже я пам’ятаю, що вулиці наче були ширші, будинки вищі, дерев не так багато. Зараз все розрослося, стало маленьким. Мій двір, яким я сьогодні проїхав – на вулиці Діброви – викликав стільки спогадів та емоцій… Почуття просто переповнюють. Все в Олександрії пов’язане з яскравими спогадами дитинства.

– Сергію, як часто буваєте в місті свого дитинства і де зупиняєтеся?

– Тут у мене живуть дві сестри – рідна Олена Георгіївна і двоюрідна Лілія Борисівна. На жаль, в Олександрії буваю дуже рідко. По-перше, у нас дуже щільний графік – зйомки, театр, викладання в університеті. Востаннє були років 10 тому. Привозили виставу «Сто тисяч» до Кропивницького. Тоді там грав мій син Максим. З початком війни привіз в Олександрію двоюрідну сестру з Києва, вона не бачилася з ріднею років 15.  А сьогодні була прогулянка містом дитинства. Парк з річкою, де я купався, стадіон, куди я ходив з татом… Ми поїхали до старого будинку, де я виріс – двоповерховий, площа Покровська, 9 – за колишнім кінотеатром.

–Чи впізнають Вас на вулицях Олександрії?

–Так, мене скрізь впізнають, особливо зараз. Іноді це обтяжує, а іноді виручає – приміром, на блокпостах. Обличчя працює, і слава Богу.

–У Вас дуже добрі очі, а граєте більшою мірою негідників та злодіїв.

–Мерзотників (посміхається).

–Але діапазон широкий, вмієте перевтілитися від мерзотника до простого роботяги чи витонченого інтелігента. Як це вдається?

–Я вважаю, що отримав дуже хорошу школу. І вона розширює діапазон ролей. Якщо немає школи, діапазон дуже вузький. Допомогло і те, що мені давали різні ролі. Величезний досвід дав театр, де немає дублів.

Мій тато закінчив театральний інститут, і перші два роки свого професійного акторського життя працював саме в Олександрійському театрі. Коли я навчався в університеті, щоразу, коли приїздив на канікули, тато завжди запитував: «Сину, скільки разів ти виходив на сцену?». Бо кожен вихід на сцену — це певний досвід, крок вперед.

На відміну від кіно, театр дає енергетику залу. Натомість кіно дає хороший заробіток.

–Ви зараз задіяні у кіно і телепроєктах?

– На телебаченні я працював, але пішов звідти  і прокляв його, вибачайте за грубе слово. Це повна відсутність творчості, жорстке виробництво. Щодо кіно — у зв’язку з війною усі зйомки припинено. Але місяць тому мені зателефонував продюсер і запропонував прочитати сценарій. Я прочитав і був вражений. Це буде повнометражний фільм про війну. Як правило, тему війни висвітлюють пласко і однопланово. А тут раптом війна і біженці – це перший план, а головний – це роздуми мого персонажа про те, чи можуть література, музика, мистецтво вплинути на душу людини так, щоби вона припинила бути жорстокою, стала милосердною, і як це зробити. Мій герой – вчитель російської мови з Маріуполя. І форма вибрана незвичайна – він весь час веде діалог зі своїм собакою, з яким тікає з міста, охопленого війною.

–Чи грали Ви раніше на сцені Олександрійського театру?

–Так, у дитинстві. Мій тато викладав, ставив вистави, його студенти грали тут, а я сидів за звуком, брав активну участь у постановках. Крім того, займався у ляльковому театрі. Все в цьому приміщенні для мене близьке і рідне, але те, що я побачив сьогодні – колосально відрізняється від дитячих спогадів. І якщо плани щодо розвитку театру втіляться, він може перетворитися на прогресивний культурний центр.

–Сьогодні разом із Богданом Бенюком Ви забили символічного «п’ятака» у середину авансцени. Розкажіть про цю традицію.  

–Це почесне право, яке нам надали. Але взагалі-то ми нагло вчинили, адже зазвичай продовжувати цю традицію доручають будівельникам. І це робиться дуже урочисто, з глядачами. А «п’ятак» (у нашому випадку – 50 копійок) – це прикладна річ, просто мітка центру сцени, від якої виставляються декорації.

Від автора: нехай ця мітка притягує до Олександрійського театру знаменитих акторів і захоплених глядачів.