Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views :
Oh Snap!

Please turnoff your ad blocking mode for viewing your site content

img

Актор

321 Views
Актор
Фото Віталій Попков

Валентин Вініченко у народному аматорському театрі Палацу культури «Світлопільський» грає з 2002 року. Олександрійці бачили його у виставах «Кома», «Вечір», «Рядовые», «Сто тисяч», «Ювілей», запам’ятали у ролі кредитора у комедії «За двома зайцями». Але сцена увійшла його життя значно раніше. Інженер-теплоенергетик за освітою, він працював на вугільних підприємствах Олександрії. Театр був його хобі. Виразне обличчя і колоритна зовнішність дозволяє йому втілювати різні образи. А власне розуміння п’єс і характеру своїх героїв, сміливість відстоювати свою думку підкорювали режисерів. Про магію театру, акторську справу і місію драматургів Валентин Вініченко розповідає правдиво і без прикрас.

«Валентин Дмитрович – один із найповажніших акторів нашого театру, який робить значний внесок у його розвиток,  – говорить режисер Тетяна Бессмольна. – Разом із Юрієм Дзбановським і Володимиром Колядою вони створювали музей театру, докладали для цього сили і майстерність.  У нього золоті руки: вміє виготовили і реквізит, і декорації. Знаходить унікальні речі, відновлює, реставрує і приносить у театр. Валентин Дмитрович – дуже талановита людина. Дає слушні поради, допомагає підказками, бо має великий досвід. Ми разом грали у виставі «Вечір», і обидва отримали нагороди «Театральної весни Кіровоградщини» за кращу чоловічу та жіночу роль. Незабаром олександрійці побачать його у новій виставі «Поминальна молитва», над якою зараз працює творча група народного аматорського театру».

Актор
Фото: Віталій Попков

Народився Валентин Вініченко у Кіровоградській області у 1943 році. Згодом родина переїхала у селище Димитрове. Там він виріс, закінчив школу. У 1963 році поїхав вступати до Київського політехнічного інституту. «Я вже працював на ТЕЦ-3, звідки й отримав направлення, — розповідає Вініченко. — Вступив. Але через два дні забрав документи і приїхав додому. Справа в тому, що ми були патріотами – так ми виховувалися. Мені треба було служити. В мій час з хлопцем, який не служив в армії, дівчата не танцювали. Вдома я сказав, що не пройшов за конкурсом. Але правда стала відомою, і був скандал. Проте я не міг вчинити інакше. Мій рідний батько під час війни загинув у Польщі. Мати отримала похоронку через рік після його загибелі. Вітчим був інвалідом війни, на фронті був поранений і втратив ногу. Він був мені рідним, і у 18 років я взяв його прізвище. І ніколи його не зганьбив. Я вважав своїм обов’язком служити в армії. Більшість хлопців були переконані в цьому. У лавах армії понад 50 відсотків моїх ровесників були сиротами або напівсиротами. Служив я у Ярославлі у військах протиповітряної оборони.

Актор

Під час військової служби у 1965 році я попав у театр. Їхав з відрядження в одному купе з режисером Російського державного академічного театру імені Ф.Волкова – найстарішого у Росії з публічних загальнодоступних професійних театрів. Режисеру був потрібен актор на роль у спектаклі «Строгови», і я йому підійшов. Він дав мені почитати п’єсу, назвав героя, якого я мав грати і запитав, як я розумію його образ. Мені було 19, я мав власну точку зору і відстоював її. Режисера це влаштовувало. Я зіграв в одному спектаклі, у другому. Непросто було суміщати театр і строкову військову службу. Грав Артиста у спектаклі «На дне». Це було важко, тому що я молодий, а Артист – старий, затасканий, побитий життям.

Театр – дуже заразна справа. Він втягує у свою круговерть так, що собі вже не належиш. І ти йдеш у театр за будь-яких обставин. Хочеться побачити колег, побачити їх на сцені – як вони розуміють ролі, як грають, оцінити себе на фоні інших.

Актор

Не все можна сказати словами. Деякі речі можна виразити рухом, поглядом, навіть позою, розумієте? Думаю, це приходить не з досвідом. Це така внутрішня особливість. Будь-яку роль можна зіграти по-різному. Режисер хоче, щоб ти створив один образ, а ти не приймаєш його, розумієш інакше. От, наприклад, «За двома зайцями» — це комедія? Ні, з точки зору простого обивателя це трагедія. А ми її граємо як комедію. Хоча трагізму там більше. Це я веду до того, що як людина відчуває сам твір і свого персонажа, так вона і буде грати.

Читка – це заодно і вивчення слів. Не завжди у домашніх умовах є можливість вчити текст. Я вчу, читаючи багато раз – треба тренувати пам’ять. Бо пам’ять – це річка, яка уходить глибоко під землю, ховається. А їй не треба дозволяти ховатися. При читці треба витримувати інтонації, паузи. Дехто просто промовляє слова – але так не можна. Треба робити все так, ніби ти вже на сцені.

Театр – не кіно. В кіно можливі дублі, монтаж, а в театрі  все треба грати тут і зараз – один раз. Добре, посередньо, погано – але тільки раз. І цей раз дуже важко повторити. В цьому особливість театру.

Актор

Я зіграв небагато ролей. Після того, як демобілізувався, тривалий час не був у театрі. Вчився, працював – 25 років був налагоджувальником теплових мереж у РЕУ. У мене було багато об’єктів за межами міста – у Кривому Розі, Миколаєві, Вінниці, Світловодську, Луганську, Макеєвці. Працював заступником головного механіка з експлуатації та ремонту обладнання на ТЕЦ, брикетних фабриках і ремонтних базах об’єднання «Олександріявугілля». Запрошували працювати на ппідприємства інших міст, завкафедрою до Криворізького інституту. Але я залишився в Олександрії. Моя дружина – також інженер. У нас є донька і онук, вони живуть у Києві.

Багато років Юрій Ігорович Дзбаговський запрошував мене до себе в театр. Він не знав, що раніше я грав у театрі, але запрошував.

Сьогодні хочеться бути корисним молодим. Поділитися думками, переживаннями. Особливо коли вистава, значна чи незначна, я за сценою, дивлюся:  чи та інтонація, чи так повернулися. Ці переживання передати дуже важко. Треба хворіти тією справою, яку робиш. Я не звик працювати погано. Все намагаюся робити з любов’ю.

Актор

Мені дуже подобається моя роль Рицарєва у «Комі». Подобається тим, що у цієї людини є якісь невидимі для інших благородні пориви, сили для хороших вчинків, тим, що людина прозріває. Це залежить від виховання, світосприйняття, твоєї начитаності, філософських переконань. Справа в тому, що зараз немає п’єс про сучасне життя. Усі артисти, режисери, ті, хто пише для театрів – це інтелігенція. А інтелігенція – створіння продажні. Вони ніколи не скажуть правди. Вони вижидають. Вони будуть впарювати вам зовсім не те, про що вони думають і у що вірять. А коли помирає хтось із відомих авторів, які писали сценарії для театрів і кіно, виявляється, що у своїх щоденниках вони писали зовсім інше і думали навпаки.

Кого б я хотів зіграти? Можливо, Ксанфа. Кожен актор у роль, у той образ, якого вимагає режисер, вносить свій нюанс, характерний лише для нього, що відображає його сутність, його душу. Актор в ролях проживає друге життя. Справа не в обдарованості, а в розумінні того, що хотів показати автор. Як ти його зрозумів, як ти його відчув душею, так ти і зіграєш. Інакше не вийде».

Актор

Читайте також: Ірина Давидюк: «Час на сцені – це клубок емоцій – і таке щастя!» — Zametka — Новости Александрии

Первая театральная газета в провинции — Zametka — Новости Александрии

Об афишах, артистах и зрителях — Zametka — Новости Александрии

  • Facebook
  • Twitter
  • Google+
  • Linkedin
  • Pinterest

Leave a Comment

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

This div height required for enabling the sticky sidebar