Кобзарський гуру і художник Світла – в Оліївці відкрили «Меморіал Майстра»
18 листопада в Оліївці відкрився меморіал художнику та майстру народних музичних інструментів Сергію Перехожуку.
Він народився 1967 року на Житомирщині, а відійшов у Вічність цьогоріч 23 квітня на 59 році життя в Ірпені, де й похований. Сергій Перехожук відомий в Україні насамперед своїми мистецькими доробками: як професійний художник він виконав різьблення іконостасу для Покровської церкви (1766) на Подолі, реставрував розпис у церкві Миколи Притиска (1631) (теж на Подолі), прагнув відродити дух храмового українського малярства домосковської доби, поєднати кілька стилів у самобутньому оздобленні церкви.
Також Сергій був членом Київського кобзарського цеху. В одній з археологічних експедицій на розкопках скіфських курганів познайомився з кобзарем Миколою Будником і під його впливом захопився виготовленням народних інструментів – самостійно зробив ліру, кобзу, бандуру, торбан, західноєвропейський середньовічний музичний інструмент — ребек.
Усі, хто знав Сергія Перехожука, згадують його як світлу і дуже талановиту людину, чия душа співала в кожній лінії пензля і в кожному зробленому ним музичному інструменті. Його життя було сповнене творчості, доброти та щирості. Сергій залишив по собі не лише унікальні витвори мистецтва, розписані храми і музичні інструменти, а й добру пам’ять.
І от відтепер в Оліївці на будинку, де Сергій Перехожук жив, коли бував у наших краях і писав етюди, надихаючись місцевими краєвидами, встановлена меморіальна дошка на його честь.
Увічнення пам’яті Майстра – ініціатива його тестя, Вілена Очаківського – відомого громадського діяча, правозахисника, активіста «Меморіалу», дисидента радянської доби, реабілітованого політв’язня, журналіста. Впродовж декількох місяців 88-річний Вілен Якович жив реалізацією своєї ідеї. Він замовив пам’ятну дошку, продумав облаштування та організацію відкриття меморіалу, а головне – зберіг всередині будинку обстановку, якою вона була за життя Сергія Перехожука – тут стоїть етюдник, лежать пензлі, наче Майстер на хвилинку вийшов з кімнати, а стіни прикрашені акварелями та іншими роботами і портретом самого художника.
Відкриваючи пам’ятну дошку на честь українського митця, Вілен Очаківський розповів, що Сергій Перехожук був багатогранно талановитою людиною, світлою, теплою та яскравою. Майстер – Золотий Пензль та Золотий Різець, поліглот, який самотужки вивчив німецьку, французьку та іспанську мови. Біля меморіальної дошки Вілен Якович розмістив зображення храмів, які реставрував його зять. І показав хрест, який Сергій вирізав і подарував своїй тещі Галині Полікарпівні.
«Меморіал Майстра», як назвав його автор – Вілен Очаківський – освятив настоятель храму благовірного князя Олександра Невського протоієрей Анатолій Штанько, зазначивши, що будь-який талант дається людині від Бога – для того, аби прославляти Всевишнього. У Сергія Перехожука був великий талант, і пам’ять про нього житиме у серцях і молитвах усіх, хто його знав, акцентував священник.
Він був не лише митцем, але й другом, вчителем, наставником, людиною з великим серцем, яка щедро ділилася своїм теплом і знаннями з іншими.
Тож на відкриття меморіалу приїхав учень Сергія Перехожука Віталій Кобзар – сучасний молодий кобзар. До речі, рамку для пам’ятної дошки зробив тато Віталія, Володимир – художник-коваль.
Віталій Кобзар, якого називають живою легендою Ірпеня, — унікальний український музикант, якому допомогло знайти себе його прізвище. Народився у Запоріжжі. Грати на музичному інструменті почав з 10-річного віку. Згодом самотужки придбав гітару, зібрав власний рок-гурт. Але разом з тим продовжував шукати себе і свої витоки, адже завжди знав, що своє прізвище отримав у спадщину від прадідів недарма. З 2016 року живе в Ірпені. Тут знайшов своє кохання і здійснив давню мрію: став сучасним кобзарем. А роком раніше долучився до діяльності кобзарського цеху у Києві, заснованого Георгієм Ткаченком – відомим бандуристом і художником. До нього приходили люди, які прагнули перейняти філософію та мистецтво кобзарства. А очолював кобзарський цех Микола Будник – він і створив в Ірпені школу для відродження старовинних кобзарських інструментів. Віталій живе у його будинку і продовжує його справу.
Автор просвітницького YouTube-каналу «Кобзарі», Віталій говорить, що кобзарство – це не творчість, а традиція: «Ти отримуєш її від свого предку і маєш у такому самому незмінному вигляді передати далі. Основне завдання сучасних реконструкторів-кобзарів – слова не викидати і музику не міняти».
Свою першу кобзу Віталій вирізав у власній кав’ярні в Ірпені. Нині всю свою енергію вкладає у кобзарство, а щоб годувати родину, ремонтує автомобілі, працює водієм.
У Київському кобзарському цеху Віталій – учень, але при цьому вже навчає інших. Він розповів, що свого часу шукав знайомства із Сергієм Перехожуком. Доля звела їх у художній майстерні, де Віталій був натурником, а малювали його Сергій Павлович з учнями. «Коли ми вже закінчили роботу ввечері, вони показали мені свої роботи. Я обійшов, подивився, але жоден із портретів мені не сподобався, крім того, що написав Сергій Павлович. Це був знак. Так я знайшов його, ми познайомилися і я напросився до нього в учні, щоб він навчив мене виготовляти музичні інструменти, — пригадує Віталій Кобзар. — Він спочатку не хотів, перевіряв мене. Ми їздили у село Мощун до майстра Юрія Кочержинського, який подарував мені вербову заготовку до кобзи. Згодом я пройшов усі етапи виготовлення інструмента – знайшов повалену вербу, висушив деревину, випилював, вирізав… Весь процес знімкував і опублікував відео на своєму YouTube каналі «Кобзарі».
І ось ця заготовка тепер перетворилася на музичний інструмент, який ви сьогодні почуєте».
Віталій виконав дві українські пісні, одна з яких – відома псальма Григорія Сковороди «Всякому місту — звичай і права». Написана у 1758-1759 роках, вона як ніколи актуальна у наші часи. Тож слухачі були зворушені й розчулені. Кобзарська справа живе і передається через покоління.
У планах Віталія – самостійно виготовити бандуру, для якої він вже робить заготовки. Говорить – не вистачає мудрих порад Сергія Перехожука, але стимулюють учні.
«Сергій Павлович був надійним другом, справжнім батьком, духовним, мудрим, небагатослівним наставником, — розповів Віталій. — Він вірив у мене і намагався проростити в мені думку, що я можу зробити все, якщо захочу. Був такий випадок, коли мені потрібно було ремонтувати піч в хаті. Я найняв пічника, але цей пічник не зміг з якихось причин допомогти мені. Я засмутився, а Сергій Павлович сказав: «Ти сам все зробиш. Твої руки знають, як це робити». Він допоміг мені, і справді усе вийшло.
Майстер вчив мене не боятися, діяти, брати відповідальність на себе, тоді завжди буде результат. Навіть якщо щось не вийде, потім можна спробувати це виправити. Він міг побачити у необробленій деревині майбутній інструмент і дати їй нове життя, вдихнути душу в усе, чого торкалися його руки.
Його називали кобзарським гуру. Але він був непоказним, не публічним, інтровертним. Я дуже хотів зняти фільм про нього. Довго його умовляв. Але так і не встиг»…
Наразі Віталій Кобзар, братчик Кобзарського цеху, займається волонтерською просвітницькою діяльністю – подорожує Україною, популяризує народні музичні інструменти – кобзу, бандуру, ліру тощо, виконує кобзарські пісні, а також розповідає про майстрів Георгія Ткаченка, Миколу Будника, Сергія Перехожука, які зберегли і передали нам культурну спадщину. Проєкт підтримують меценати і місцеві громади.
Староста Бандурівського старостинського округу Наталія Волинець відзначила важливість створення меморіалу для всієї громади. Отримавши запрошення на його відкриття від Вілена Очаківського, вона знайшла інформацію про Сергія Перехожука, побачила його роботи і переконалася у тому, що Майстер був людиною великої душі.
Секретар Олександрійської територіальної організації Національної спілки журналістів України Ірина Балашова підкреслила, що у часи війни подібні зустрічі — особлива розкіш і життєва необхідність. Вони додають сили та відчуття єдності. Збиратися разом, ділитися спогадами і просто обмінюватися позитивними емоціями – це дуже втішно. А тим паче – мати нагоду познайомитися з талановитими людьми і розповісти про них землякам.
«Я людина сумління, боргу і виклику, білий авантюрист. Відчуваю і буду відчувати борг перед Сергієм. Він дуже багато зробив у цій хаті і загалом. На моєму життєвому шляху зустрічалося багато людей, у тому числі всесвітньо відомих. І Сергій – один із них. Я віддав йому цей борг. Він мріяв про Будинок творчості, і я хочу, щоб ця хата ним стала. Щоб на дні народження та дні уходу Сергія сюди приїжджали рідні, щоб онуки проводили тут літо. Приїздили художники на пленери, — розповів Вілен Очаківський.
«Я би хотів, щоби про цей меморіал знали – у громаді та в Україні, — додав Віталій Кобзар. — Ми могли би приїжджати сюди, організовувати просвітницькі заходи. Можна навіть включити відвідання меморіалу до туристичних маршрутів Олександрійщини. Тоді пам’ять про Майстра житиме».
Мабуть, у цьому й полягає справжня сутність творчої людини — залишити по собі не стільки речі, скільки місця сили. Такі, як цей невеличкий будинок в Оліївці, де й досі ніби тихо бринить кобза, пахне деревом і фарбами і живе присутність Майстра.
Сергій творив так, ніби передавав щось більше, ніж просто знання —внутрішнє світло. І тепер це світло продовжує жити в руках його учнів, у пам’яті друзів, у голосі інструментів, які він вирізав, і в людях, які зберігають його шлях.
Справжній талант не зникає. Він переходить далі як мелодія, що лунає після того, як вже замовкли струни. І поки цю мелодію передають через покоління, поки хтось бере до рук кобзу, пензель чи різець — Майстер живе.
