Миколі Янову з вдячністю від міста

Напередодні Міжнародного дня музики та Дня вчителя в Олександрії урочисто відкрили меморіальну дошку музиканту, педагогу, першому директору музичної школи Миколі Янову. Микола Максимович був ініціатором будівництва Олександрійської дитячої музичної школи та очолював цей заклад із 1956 по 1972 рік. При ньому музична школа перебралася у приміщення на центральній площі, яке вже давно стало символом міста.

Пам’ятна дошка встановлена за ініціативи доньки Миколи Янова Галини, яка, продовжуючи справу батька, стала викладачем музики і 55 років  працювала в Олександрійській ДМШ. Тож право урочистого відкриття дошки надали саме їй і нинішній очільниці дитячої музичної школи Ірині Кравченко. У ході заходу зі спогадами і теплими словами про Миколу Максимовича виступили його колеги, учні та наступники. До речі, в ОДМШ зберігається портрет Янова, вишитий його ученицею, яка понад 30 років диве у США.

Донька Галина Миколаївна відзначила, що мрія батька здійснилася – храм музики живе і розвивається, щороку учні музичної школи радують місто своїми досягненнями. «У той час, коли орки руйнують в Україні школи і театри, українська культура продовжує жити», — сказала Галина Янова. Її батько завжди мав у кишені цукерки для дітей, яких дуже любив. Тож у пам’ять про нього Галина Максимівна пригостила учасників урочистостей цукерками з символічною назвою «Моцарт».

Микола Максимович народився 5 грудня 1918 року в селянській родині, де було вісім дітей. Навчився грати на народних інструментах – сопілці, дудці. Закінчив Одеське музичне училище по класу гобоя за спеціальністю оркестрант-гобоїст, керував армійським духовим оркестром, грав у симфонічному оркестрі Одеського оперного театру. Але війна зруйнувала його здоров’я, тож довелося перейти на викладання сольфеджіо і теорії музики.

Янов працював у Немирівському педучилищі, керував ансамблем народних інструментів. До Олександрії разом із родиною приїхав  у 1955 році – поближче до рідні дружини Олександри, і вже через півроку став на чолі щойно створеної Дитячої музичної школи. Тоді школа тулилася у декількох невеличких кімнатах у старому приміщенні теперішнього Політехнічного коледжу (індустріального технікуму). Викладачів не вистачало. Тим не менше, 1 травня 1958 року Микола Янов з гордістю вивів на вулиці Олександрії оркестр маленьких баяністів.

Світле просторе приміщення музичної школи було мрією Миколи Максимовича. І здійснити її вдалося завдяки порозумінню і спільним зусиллям керівництва міста і будівельників. Нова школа відчинила двері 5 листопада 1959 року. Азам музичної грамоти 60 дітей навчали викладачі, які разом із сім’ями тимчасово жили у вільних шкільних класах. Набагато пізніше, через 20 років, в ОДМШ було понад 800 учнів і 80 викладачів. На класи баяна і фортепіано конкурс становив 10 осіб на місце.

Формуючи потужний колектив професіоналів, Микола Янов їздив Україною, запрошуючи випускників музикальних училищ та консерваторій працювати в Олександрії. Вони відгукувалися, але, попрацювавши рік-два, поверталися до Одеси, Полтави, Дніпра – провінція їх не вабила, та й з житлом було скрутно. Проте дехто залишався. А з 1965 року до школи почали повертатися вже у якості викладачів її випускники – Л.Г.Пирог, Є.М.Скічко, Т.Л.Лебеденко, Г.М.Янова та інші.

У школі успішно діяли оркестри народних інструментів, баяністів, симфонічний оркестр, квартети і тріо. Завдяки директору в Олександрійській ДМШ були найкращі якісні музичні інструменти вітчизняного, а згодом – чеського та німецького виробництва. В унікальному концертному залі школи виступали відомі музиканти, і усіх їх вражав цей зал з прекрасною акустикою.

Микола Янов очолював школу впродовж 17 років, і у 1972-му передав сформований колектив і багату матеріально-технічну базу своєму молодому наступнику – Віктору Калішевичу. А сам ще декілька років працював у школі простим викладачем. Дружина Олександра Іванівна в усьому підтримувала чоловіка. Вони одружилися у 1945-му, і все життя були разом, виховували єдину доньку Галину, яка теж стала викладачем музики. Навіть на пенсії Микола Максимович щодня приходив у рідні шкільні стіни – заміняв викладачів, та й просто за звичкою. «Не можу не зайти сюди хоч на декілька хвилин», — ніби виправдовувався він, звикнувши рано вранці приходити до школи і пізно ввечері вертатися додому. Учні і викладачі були його другою родиною. На 71-році життя його серце не витримало навантажень. Учитель пішов у Вічність. Але продовжує жити у пам’яті всіх, хто його знав, як м’яка інтелігентна Людина великої тонкої душі.   Він жив для інших, а не для себе. Ніколи не дозволяв собі підвищувати голос. Був прекрасним сім’янином. Цілував жінкам руки. Чесний, справедливий трудівник, добрий господарник і прекрасний організатор. І насамперед – талановитий музикант.

Наостанок – невелика історія з сучасних реалій. У лютому, коли почалася повномасштабна війна, у Палаці культури «Світлопільський» почали плести маскувальні сітки. Цей процес триває досі, але тоді, у перші дні і місяці війни, сітки плели з будь-якої годящої за кольором тканини. Вони виходили дуже важкими і кострубатими. Та все-таки хоч як виконували свою основну функцію.

У ті дні люди несли до «Світлополки» все, що могли – посуд і одяг для переселенців, шкарпетки і білизну для бійців, речі для того, аби їх порізати на стрічки і вплітати у маскувальні сітки.

Одного разу прийшла Галина Миколаївна Янова. Принесла коричневий татовий піджак. Сказала: він звик жертвувати собою, і я жертвую його речі, які берегла стільки років, на благу справу. Востаннє заринулась обличчям у піджак, вдихнувши його запах, швидко віддала, і пішла, не обертаючись. Розсталася з важливою для неї реліквією. Як ви думаєте, у мене піднялася рука віддати цей піджак на різання? Правильно. Не піднялася. Я зберегла його. Можливо, знадобиться для музею – краєзнавчого або музичної школи. Як символ жертовності. Коли Галина Миколаївна запрошувала мене на відкриття дошки, я розповіла їй про це. Вона заплакала…

Якщо Вам цікава історія Олександрійської дитчої музичної школи, ї можна почитати тут: История музыкальной школы — Заметка — Новини Олександрія (zametka.in.ua)