Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views :
Oh Snap!

Please turnoff your ad blocking mode for viewing your site content

img

Наталя Пригода: «Нікому не бажаю того, що пережили ми»

332 Views
Наталя Пригода: «Нікому не бажаю того, що пережили ми»

Дитячій лікар-отоларінголог Наталя Пригода зустріла війну в Харкові 24 лютого. О 5-ій ранку жінку розбудили гучні залпи, і, ще не прокинувшись, вона не відразу зрозуміла, що не вдома. За вікном побачила криваву заграву. Наталя працювала у Волноваській Центральній районній лікарні, а до Харкова приїхала на курси підвищення кваліфікації. Жила у гуртожитку на Салтівці. Саме цього дня мала повертатися додому, придбала квиток на потяг на 21.00. Вдома – Новотроїцькому – на неї чекали чоловік і семирічна донька Катруся. А ще  — мати, свекруха, брат, племінник, бабуся. Сестра Наталі жила у Маріуполі.

В інтернеті шокована Наталя прочитала страшну новину: війна. Вивіла усіх мешканців гуртожитку в коридор, побачила, що немає води, і у неї почалася паніка. Справа у тому, що у 2014-2015 році Наталі та її родині вже довелося півроку жити без води.

 Селище міського типу Новотроїцьке Волновахського району Донецької області прийняло на себе удар одним з найперших. Обстріли почалися з моменту визнання Росією ДНР і ЛНР – вночі 21 лютого. До обстрілів вже звикли з 2014 року, але в лютому 2022-го до бою вступила важка артилерія.

Дістатися додому було проблематично – люди великим потоком зі Сходу тікали до Центру і Заходу України, а Наталі треба було саме на Схід – «проти течії». «Того дня я зрозуміла, що у світі багато хороших людей», — говорить вона. Її безоплатно підвезли до Краматорська, через соцмережі  жінка знайшла «Бла-бла-кар» до Маріуполя. Міста, через які вона їхала, були «мертвими» — людей немає, у магазинах пусто, скрізь лише вий сирен. Згадався 2014 рік, коли Наталя з сім’єю вимушена була тікати з Донецьку, де у них був будинок. Жах повторювався, хоч як не хотілося в це вірити. Вражав масштаб вторгнення – Київ, Харків, Одеса, Запоріжжя, Маріуполь…

Дорога додому тривала 12 годин. Виявилося, що друзі вже облаштували сховище і підвалі їхнього 100-квартирного п’ятиповерхового будинку. Усі сподівалися, що «постріляють і заспокоються».  Ніхто не вірив, що будуть скидати бомби на житлові масиви. Але «тривожна валіза» у кожного була зібрана. Пробирав страх.  Досвід дав можливість розуміти за звуком, коли «прилетить».

Наталя Пригода: «Нікому не бажаю того, що пережили ми»

За два дні у селищі стало підозріло тихо, і це теж лякало. Зупинилися усі промислові підприємства. А потім почалися масовані обстріли житлових масивів і приватного сектора.

27 лютого був сонячний день, і люди вийшли з підвалу на свіже повітря. Чоловік пішов до магазину, а Наталя вирішила нагодувати доньку і ще двох дітей у своїй квартирі.  Квартира Наталі — на першому поверсі, і вона гадала, що це безпечне місце. До того ж, вікна були заклеєні. Жінка не встигла нагріти їжу у мікрохвильовці, як у під’їзд влучив снаряд. Пройшов крізь дах будинку, пробив два верхні поверхи і влучив в автомобіль поряд з будинком. Наталю відкинуло вибуховою хвилею в інший кут кухні  і контузило.  Ще місяць по тому вона відчувала шум у вухах і частково втратила слух. Волосся обпалило, обпекло спину. Вона кинулася до дітей, схопила їх і витягла до коридору.  Після другого «прильоту» втратила свідомість. Прийшовши до тями, побачила, що дітей поряд немає, і босоніж крізь скло і уламки побігла через двір до підвалу. Доньки там не було, її забрали до іншого сховища.

Година, проведена у підвалі у невідомості, здалася вічністю. Обстріл тривав близько 20 хвилин, і за підрахунками Наталі, на їхній район випустили залпи не менше трьох установок «Градів». Ні військових, ні техніки у цей час у селищі не було, лише мирні жителі.  Після цього зникли газ, вода і електроенергія. Дякувати Богові, усі рідні та друзі залишилися живими. «Донька досі боїться мене відпускати від себе. Як і я, боїться літаків і грози», — зізнається Наталя.

Наталя Пригода: «Нікому не бажаю того, що пережили ми»

Цей випадок став останньою краплею терпіння. Районна влада, за словами Наталі, покинула людей напризволяще. Допомагав лише голова ОТГ Куропяткін. Вирішили їхати з Новотроїцького, подолавши страх вийти з підвалу. Дорога небезпечна, під постійними обстрілами. П’ятого березня «зеленим коридором» вибралися з селища, залишивши там маму, яка доглядає стареньку бабусю, і свекруху. Сестра з Маріуполя з сім’єю поїхала до Бельгії.

Власною автівкою, яка дивом залишилася неушкодженою, доїхали до Добропілля, а звідти – до Дніпра, де друзі дозволили жити в їхній квартирі. Вперше за сім днів помилися. Отримали взуття від волонтерів, хоча просити було дуже соромно. Відчули себе щасливими від того, що немає вибухів. Але квартира знаходиться  на дев’ятому поверсі. Наталя практично не спала, під час повітряної тривоги сиділа в коридорі і боролася з панікою. За декілька днів вирішили їхати далі.

Їхали в нікуди, просто куди вела дорога. Мучилися від того, що залишили вдома мам. «Понад місяць я нічого не знала про свою маму, це дуже важко морально, — говорить Наталя. – Розумію, що треба жити далі заради дитини, але всією душею ти там, вдома. Читаєш у новинах, що селище обстрілюють, і не знаєш, чи живі твої рідні. Наразі близько 60% селища зруйновано, на Новотроїцьке скинули авіабомбу, постійно обстрілювали важкою артилерією. Люди виживають. Процвітає мародерство.  Немає водопровідної води. Раніше брали воду для господарських потреб у річці, але вона пересохла. Майже два місяці люди жили без світла. Зараз підключили інтернет, але українських операторів мобільного зв’язку немає, спілкуємося через месенджери. Пенсії місцевим жителям платить Росія. Виїхати звідти проблематично. Проте повернулися багато людей, які хочуть жити в рідних стінах».

Наталя Пригода: «Нікому не бажаю того, що пережили ми»

Наталя з сім’єю повертатися не планують. В Олександрії вирішили зупинилися за порадою знайомих, які вже жили тут. Їх розмістили у гуртожитку фахового коледжу культури і мистецтв. Прийняли гостинно. Після трьох діб шляху переселенці раділи простим речам – ліжку, гарячому душу, свіжій їжі. Грошових заощаджень у родини Пригоди не було. Добре, що в Олександрії вони знайшли безоплатне житло, харчування і отримують допомогу від міжнародних фондів – грошову і продуктову. Наталя допомагає у волонтерському центрі на Першотравневій, 9. Керівництво Волноваської ЦРЛ, де вона працювала, поновило документи лікувального закладу, і всі його працівники отримують заробітну плату. Доньку прийняли до школи. Разом з нею у другому класі школи №9 навчаються ще чотири дитини-переселенці.

«Місто мені подобається. Воно тихе і затишне, тепле. Так, ми усвідомлюємо свій статус, але ми стали такими не з власної волі, — зізнається Наталя. —  Я двічі переселенка. Повірте, це жахливо, коли руйнують твою домівку. І ми вдячні Олександрії за теплий прийом. Мало де люди отримують стільки допомоги. Ми раді тому, що маємо, і не плануємо їхати кудись ще, не хочемо чергового стресу для доньки. Катруся страждала без свого ліжка, іграшок, папуги, без друзів, які залишилися у Новотроїцькому. Зараз трошки заспокоїлася, звикла. Сподіваємося на краще, але планів на майбутнє не будуємо. Живемо одним днем. Нікому не бажаю того, що пережили ми. Люди не заслуговують на таке».  

Наталя Пригода: «Нікому не бажаю того, що пережили ми»

Фото надані Наталею.

Читайте також: Сітки для захисників, фруктовий сад і троянди на згадку – переселенці в Олександрії хочуть бути корисними — Заметка — Новини Олександрія (zametka.in.ua)

  • Facebook
  • Twitter
  • Google+
  • Linkedin
  • Pinterest

1 Comments

    Leave a Comment

    Ваш адрес email не будет опубликован.

    This div height required for enabling the sticky sidebar