Життя та навчання в інституті шляхетних дівчат

184 роки тому, третього вересня 1838 року, у Києві на розі сучасних вулиць Липської та Інститутської відкрився перший інститут шляхетних дівчат — жіночий навчальний заклад, який давав загальну освіту, а також естетичне й етичне виховання. У перший рік до закладу були зараховані більше ста дівчаток з родин дворян, купців першої гільдії, потомствених почесних громадян, священиків та іноземців.

Випускниці інституту отримували право працювати виховательками в дворянських та купецьких родинах.

Ідея створення мережі навчальних закладів для жінок належить дружині імператора Павла I — Марії Федорівні. На облаштування закладу цар виділив 500 тисяч рублів. Цей храм науки повинен був «надати безкоштовне виховання дітям бідних дворян». Дочки заможних батьків, також могли навчатися в інституті, але вже за додаткову плату — від 300 до 1000 руб. За ці гроші можна було купити десяток кріпаків. Із собою дівчатам необхідно було мати «придане»  – 12 сорочок і білих хусток, 12 пар панчох, шість простирадл і стільки ж рушників, 4 серветки, 2 срібні ложки (столова і чайна), срібні ножик і вилка, довідка про щеплення від віспи.

Згідно зі статутом, право на вступ мали дівчата віком від 8 (на річний підготовчий курс) до 13,5 років. Це були вихідці переважно з небагатих дворянських родин (їх утримували державним коштом), сімей купців I гільдії та почесних містян. На початку XX ст. річна плата за навчання становила 350 крб.

У нову будівлю учні інституту переїхали в 1843 році. Зведена за проектом архітектора Беретті, сьогодні вона належить до пам’яток столиці та символів міста. На честь цієї будівлі вулиця і називається Інститутською. В основній будівлі Інституту розташувалися бібліотека, класні кімнати, велика зала для зібрань, лікарня, квартира начальниці, домова православна церква Святої мучениці Олександри та католицька каплиця, а також дортуари – загальні спальні інституток. У підвалах розмістилися лазня, кухня, комори, різноманітні підсобні приміщення та кімнати для служниць.

Заклад працював впродовж 80 років — до 1918-го, коли більшовики забрали будівлю для Вищого військового училища, у 1930-ті роки тут розмістилося НКВС. У роки Другої світової війни садиба колишнього Інституту була розгромлена, а центральний корпус згорів. Під час відновлення будівлі (1952-58 рр.) у ньому облаштували зал для глядачів на 1900 місць. Тоді будівлю нарекли Жовтневим палацом культури. Сьогодні це Міжнародний центр культури і мистецтв.

У 30-50-ті рр. XIX ст. заклад щорічно закінчувало 120—200 дівчат. Охочих навчатись було значно більше, адже це був єдиний подібний заклад у Київській та прилеглих до неї губерніях. У 1838—1888 роках тут здобули освіту 1283 дівчини. Пансіон містився у маєтку графині Явдохи Василівни Левашової, дружини військового губернатора Василя Левашова на Володимирській, 54 (тепер тут Президія НАН України).

Навчання тривало 6 років (три класи по два роки), 11 місяців на рік (канікули в липні). В інший час відлучення з Інституту дозволялося у випадку тяжкої хвороби або смерті близьких родичів, але у супроводі класної дами.

Інститут як закритий навчальний заклад забезпечував своїм вихованкам повний пансіон (житло, харчування, побутові послуги), але й вимагав дотримання режиму, що суворо контролювалося.

Навчальну програму становили такі курси: Закон Божий, російська, польська, німецька та французька мови, російська література, географія, історія, (спрощено) фізика та математика, малювання, музика, церковний спів, домогосподарство та рукоділля. Слід зазначити, що Закон Божий подавався, залежно від віросповідання учениці, з точок зору православ’я, католицизму, лютеранства. Кожен день розпочинався (о шостій ранку) та завершувався (о десятій вечора) молитвою.

На час заснування у 1838 році, в Києві вже діяла I чоловіча гімназія, Духовна академія та Університет. Природно, що викладачами нового закладу запросили педагогів з наявних. Найвідомішими постатями серед них були Микола Костомаров, Олексій Ставровський, Віталій Шульгин, Микола Бунге, Микола Лисенко, Йосип Витвицький, Старіон Ходецький, Франц Мезер, Георгій Шлейфер, Микола Іванишев, Іван Палієнко.

У різний час в інституті навчались діячки культури: Наталя Забіла, Олена Пчілка, Королева Наталена Андріанівна, сестри Тальберг (співачка й піаністка), А. Меншикова, Є. Рафалович, Є. Єльчанінова (співачки опери).

Життя та переживання вихованок інституту зобразив Іван Нечуй-Левицький у повісті «Хмари». З цим закладом пов’язаний сюжет оповідання Олександра Купріна «Наталя Давидівна».

Порядки сучасної школи не йдуть у жодне порівняння з тодішніми. Підйом був о шостій ранку, після чого панночки відправлялися на молебень. Потім  — сніданок і два уроки по півтори години, обід, невеликий відпочинок і знову навчання.  По його завершенні дівчата готувалися до занять, вечеряли о дев’ятій вечора, і, після вечірньої молитви, о десятій лягали спати.  

Вихованки інституту мали право приймати гостей, але лише в певні години і на свята. Право вільного входу до відбою було лише у членів опікунської ради, помічника у господарських справах та інспектора. Решта чоловіків в інститут не допускалися.

Вихованки завжди були під опікою царюючих осіб і знатних вельмож. Вони часто бували на уроках, трапезували з ученицями. З інститутками, приміром, любив обідати сам Микола I. Щоправда, подейкують, що царя приваблювала аж ніяк не благочинна мета: він просто любив з вікон їдальні оглядати дивовижні краєвиди старого міста. Втім, під час його візитів кожна вихованка отримувала бонбоньєрку або інший приємний подарунок.

Незважаючи на сприятливі умови перебування в інституті, не кожна з дівчат витримувала «казарменний» режим. На прохання батьків таких могли відпустити. Вчитися у закладі було настільки престижно, що кількість бажаючих здати на навчання своїх дочок значно перевищувало можливості інституту.

Відсвяткувати сторіччя Інституту шляхетних дівчат не судилося. З початком революції 1917 року інституток було розпущено по домівках, будівлю однією з перших в Києві націоналізовано новою владою, а розкішні інтер`єри розграбовано.

Всього в Україні діяли п’ять інститутів шляхетних дівчат.  Усі вони були закритими навчальними закладами і призначалися для навчання та виховання вищих станів населення. Лише з 1878 року до них дозволяють приймати дочок усіх станів, не обкладених подушним податком. У кожному закладі п’ятнадцять – двадцять дівчат навчалося та утримувалося безкоштовно.

Багатьом інституткам погано давалися російська та іноземні мови.  Князь Долгоруков пояснював iмператоровi, що причина цього криється в провiнцiалiзмi дiвчат, природному устрої їх мовних органiв, звичках, набутих вдома. Українськiй дiвчинi з родини, де розмовляли українською мовою, було важко сприйняти чужi для неї росiйську та французьку, якими велося викладалися предмети навчального курсу. Це гальмувало навчальний процес, ускладнювало засвоєння матерiалу.

 Про замiжжя дбали не тiльки самi дiвчата та їх батьки, а й керiвництво iнститутiв. Бажаючий взяти шлюб з вихованкою повинен був подати прохання керiвництву закладу, яке розглядало матерiальне становище претендента, його становище в суспільстві, моральнi якостi, пiсля чого вирiшувало, видавати за нього інститутку чи ні. Якщо у вихованки не було рiдних, то рада видавала їй з приводу одруження три сорочки, панчохи, взуття, шинелю, хустки, сукнi, що вона носила в iнститутi, та певну кiлькiсть грошей.

Саме інститути шляхетних дівчат були першими офіційними жіночими середніми закладами в Украіні. Вони стали важливим фактором реформи жіночої освіти в середині XIX ст. і створення всестанових жіночих шкіл – гімназій та прогімназій.

Читайте також: Від Палацу піонерів до Центру творчості: 85-річна історія позашкільного закладу — Заметка — Новини Олександрія (zametka.in.ua)

Из Сирии в Украину – история одной семьи — Заметка — Новини Олександрія (zametka.in.ua)