Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views :
Oh Snap!

Please turnoff your ad blocking mode for viewing your site content

img

Реальність, в яку не хочеться повертатися

190 Views
Реальність, в яку не хочеться повертатися

24 лютого двійнятам Максиму і Мілані виповнилося два роки. З мамою, татом і п’ятирічною сестричкою Софійкою вони жили у Північній Салтівці – районі Харкова, який одним із перших прийняв на себе удар у перші години російського вторгнення і досі сильно обстрілюється.  Район батьки обрали, бо у ньому поряд дитячий садочок і школа, куди Софійка мала піти до першого класу. У цьому навчальному закладі працює Софійчина бабуся Анна – вчитель молодших класів.

Реальність, в яку не хочеться повертатися

Того лютневого ранку почалися обстріли. Перелякана Юля, матуся трьох діточок, зателефонувала Анні, своїй матері. Усі панікували, ніхто не знав, як діяти у подібних ситуаціях. Почали спускатися у підвали, допомагаючи літнім людям і матерям з маленькими дітьми. Юля взяла з собою дитячий манеж. Темні, холодні та сирі підвали багатоповерхівок не пристосовані для сховища, тим більше для малят і хворих людей. До того ж, безпека перебування у них під час обстрілів умовна. Невдовзі родич забрав Юлю з дітьми і перевіз до матері.

Думали, що у квартирі бабусі буде безпечніше. Жінки сиділи вдома з дітьми, а чоловіки – дідусь і тато – ходили за продуктами та ліками, бачивши на вулицях міста пожежі та інші наслідки війни. Ночами було особливо моторошно. За вікнами блимало, свистіло і гуркотіло, дітей хапали з ліжечок і виносили у коридор. Світло під час повітряних тривог у районі вимикали. Одного дня вибуховою хвилею знесло вікна у під’їзді, а у квартирі сім’ї Коваль перекосило вхідні двері. Вимкнули опалення і газ. Переночувавши у холодній квартирі, вирішили їхати з Харкова. Взяли мінімум речей і продуктів, бо спочатку не сподівалися від’їжджати далеко, сіли в автомобіль і вирушили в нікуди. Першу ніч провели під Полтавою. На АЗС скрізь величезні черги, з пальним проблеми. На другу ночівлю зупинилися в Олександрії. Родину розмістили у дитячому садочку разом з іншими втікачами від війни. Ранком, у шоці від усього пережитого, Анна вийшла надвір і у павільйоні на дитячому майданчику гірко розплакалася…

Реальність, в яку не хочеться повертатися

Вдень пройшлися містом. Побачили, що Олександрія – тихе, спокійне і затишне містечко. Продавчиня у магазині заспокоїла: «Не переживайте, у нас безпечно». Від цих слів Анні полегшало. Того ж дня родину поселили у гуртожитку медичного коледжу. «Нас зустріли дуже тепло. Співробітники коледжу і жителі міста приносили одяг, взуття, іграшки, домашні речі. Велике спасибі Олександрії за такий душевний прийом. Все, що в нас є сьогодні, — завдяки допомозі людей, які тут живуть», — говорить Анна. Волонтер Любов Мороз записала перелік потреб переселенців і незабаром принесла все необхідне. Сьогодні Анна і сама допомагає приїжджим чим може. Її чоловік і зять також волонтерять і  намагаються знайти постійну роботу.

У середині червня Анна їздила до Харкова, владнати справи на роботі у школі і забрати речі. Коли зайшла у свою квартиру, опустилися руки. Звичайно, дуже хочеться додому. Але спокою там немає, мимоволі цілодобово постійно прислухаєшся до звуків за вікном, чекаєш «прильотів», — скаржиться жінка. Багато харків’ян вертаються до рідного міста, але витримують усього декілька днів, і знову їдуть до більш безпечних міст.

Анна з чоловіком так і живуть у гуртожитку медколеджу. А Юля з чоловіком і трьома дітьми – у найманій квартирі. Онуки приходять у гості до бабусі і грають у дитячій кімнаті, яку влітку відкрили у гуртожитку. Родина отримує виплати від держави і грошову допомогу від ООН. Анна ще й частково вчительську зарплату. Її чоловікові, який до війни був підприємцем, виплатили одноразову допомогу за втрачений бізнес. А треба сплачувати по кредитах.

Реальність, в яку не хочеться повертатися

 Сусідка з Харкова зняла на відео будинок, куди влучив снаряд, і прислала Анні. На ньому чути, як дитина в автомобілі плаче і кричить: «Я не хочу сюди!»

«Невідомо, що на нас чекає вдома. Це та реальність, в яку не хочеться повертатися. Ми розуміємо: так, як раніше, вже не буде. Але життя триває, і ми маємо дбати про дітей», — констатує Анна.  

Софійка стала першокласницею в Олександрії – місті, яке для родини Коваль цьогоріч стало рідним.

Інші історії переселенців до Олександрії читайте тут: Сітки для захисників, фруктовий сад і троянди на згадку – переселенці в Олександрії хочуть бути корисними — Заметка — Новини Олександрія (zametka.in.ua)

Наталя Пригода: «Нікому не бажаю того, що пережили ми» — Заметка — Новини Олександрія (zametka.in.ua)

Найбільша мрія — Заметка — Новини Олександрія (zametka.in.ua)

  • Facebook
  • Twitter
  • Google+
  • Linkedin
  • Pinterest

Leave a Comment

Ваш адрес email не будет опубликован.

This div height required for enabling the sticky sidebar