Різдво у бабусі

Згадалося мені дитинство, Різдво. Напередодні свята бабуся підбілювала піч, наводила порядок у хаті – прала рушники з ікон і портретів, занавісочки з вікон. Заздалегідь купувалися цукерки – «Степові», «Лимонні», «Шкільні» – вони були добріші за карамельні і дешевше шоколадних. Цукерки – декілька кілограмів – висипалися у велику – «лужонну», як казала бабуся, – миску і чекали свого часу на припічку.

Вдень п’ятого січня завжди топили піч і з середини ночі ставили опару на здобне тісто. А близько 11-12 години дня на двох великих столах лежали накриті рушниками і вичахали пироги і книші. Книш – це обрядовий хліб у вигляді сонця в перевеслі – спочатку виліплювалася куля розміром з два бабусині кулачки, потім її краї трохи розплющувалися, надрізалися з чотирьох боків і перепліталися над кулею. Виходила кругла паляничка, обплетена косою. Перевесло – це переплетені високі стебла пшениці. Ними в’язали снопи. Книш, сонце в перевеслі – давній слов’янський символ сонцевороту – на весну, на тепло.

Коли готувалися ряжанка, холодець, я не бачила, але на різдвяному столі вони завжди були. А ще бабуся готувала узвар і кутю на пісний Свят-вечір. У ті часи, а це були 50-60 роки, кутю вже готували з рису, прикрашали вишнями з варення, цукерками-«подушечками», ізюмом. До куті готували компот із сушених груш, вишень, яблук, абрикос, зрідка – чорносливу. Узвар бабуся ставила в каструлі на жмут сіна. «Тому що Христос народився на сіні», – говорила. Бабуся суворо дотримувалася посту згідно з православним календарем і увечері перед Різдвом споживала трохи печеної картоплі, квашеної капусти з огірками, кутю з медом і узваром, хліб.

Лампадка перед іконами горіла в хаті зранку – свято. Після обіду діти бігали від хати до хати і колядували, в основному – хлопці.

– Коляд, коляд, колядниця

Добра з медом паляниця,

А без меду не така,

Дайте, дядьку, п’ятака.

А в п’ятаку дві дірочки,

Дайте, дядьку, горілочки.

Бабуся сердилася на такі слова колядки, говорила щось із псалмів церковнослов’янською. Але всіх колядників обдаровувала цукерками.

Нарешті починало вечоріти. Запам’талося мені небо Свят-вечора – яскраво-темно-синє і перша зірочка на ньому – як свічка. Кругом сніги в півметра и вузенькі стежечки від осель на вулицю. З кожного димаря стелеться пахучий, як пироги, дим. Мати брала шматок нового білого полотна чи білу хустку, клала посередині книша, а кругом нього пироги з сиром, маком, і ми починали носити вечерю – обом нашим з братом бабусям, потім хрещеним матерям і батькам. А оскільки хрещених батьків у нас з братом було по дві пари, то це свято вечері, Різдвяної казки продовжувалося дві-три години.

Виходимо з вузликом на вулицю, а від хати до хати ходять діти, теж з вузликами, носять вечерю. Небо – як синій оксамит у срібних зірках. Сніг поскрипує. Заходимо до першої хрещеної матері і співаємо: «Добрий вечір, щедрий вечір, сказали батько й мати, щоб ми вам вечерю принесли». Хрещена виймає наші пироги (книш залишається у хустці) і кладе свої пироги та подарунки. Дівчатам обов’язково дарували пряники у вигляді «баришні» із стрічками з тонкого рожевого паперу, відріз ситцю чи платтячко, а хлопцям – сорочечки та рожевий пряник у формі коника з рожевою паперовою гривою.

Пізніше, як підросла, я носила вечерю сама до своїх хрещених, а брат – до своїх. Обов’язково до вузликів нам клали цукерки, а інколи – волоські горіхи. Горіхи були хтозна якими ласощами, бо в нас їх тоді не вирощували через сильні морози, привозили з Молдавії. І ми їм страшенно раділи. Грошей на вечерю дітям давати було не прийнято – тільки гостинці. Несемо гостинці додому, мати складає їх на застеленому святковою скатертиною столі, кладе знову до книша свої пиріжки, і ми йдемо з вечерею вже до других. І так – декілька разів на вечір. Діти ходили самі, бо в нас на Вербовій Лозі, як і скрізь по селах, було тихо і спокійно, та й час ще не пізній – десь від 16 до 18-ої.

Якась надзвичайна радість була в тому Свят-вечорі. Згодом сідали вечеряти – вже вдома. Якщо хрещені батьки жили далеко, то вечерю можна було носити і на другий, і на третій день – до самого старого Нового року 14 січня.

Мати розповідала, що на Різдво дід дозволяв бабусі брати запряженого у воза коня і вона зі своїми дітьми возила вечерю в Марто-Іванівку до своїх сестер і гостювала в них кілька днів – день в тітки Христі, день в тітки Параски, день у брата Івана. Від Вербової до Марто-Іванівки не так вже й близько. А жінки тоді вміли самі правити кіньми.

Від Різдва до Василя Святого ходили щедрувати по хатах дівчата, гарно співали, не так, як хлопці – по-хуліганському, а гарних, ніжних щедрівок. Особливо запам’яталася про ластівочку.

До нас також під час різдвяних свят приходили і мамині хрещеники, і дорослі гості – їх пригощали. Не впустити до хати колядників, щедрівників, посипальників вважалося гріхом, шкодою самому собі. Чим більше роздаси в різдвяні свята і на Новий рік, тим більше тобі Господь поверне. Діти й дорослі вільно ходили від хати до хати, собак майже не було, як і крадіжок. Люди по селах жили як одна сім’я, ділилися, підтримували один одного. Про Різдво свого дитинства я написала вірш.

Вечеря

Село збирається до храму.

Хрустить сніжок за ворітьми,

І здобно пахнуть пирогами

Понад оселями дими.

Село готується до свята,

І піч гуркоче цілий день,

Та все клопочуться малята:

«Коли вже зіронька зійде?»

На рушниках квітки воскреслі

Цвітуть, як радість у душі,

Неначе сонце в перевеслі,

Сміються на столах книші.

Нарешті синє надвечір’я

Запалює свічки-зірки,

І від подвір’я до подвір’я

Вузенькі потяглись стежки.

У кожнім домі, в кожній хаті

Бринять дитячі голоси:

«Нам наказали батько й мати

До вас вечерю принести».

Різдвяні дорогі гостинці

Несуть хрещеники в руках.

У новій маминій хустинці –

І коник, й «баришня» в стрічках.

… Літа скотилися горнятком,

А я ще й досі казки жду,

В якій дівчатком-дошколятком

З біленьким вузликом іду.

Тільки й лишилося у мене,

Що те різдвяне полотно…

І рідна мати, і хрещена

Уже за обрієм давно.

Давно квартира замість хати –

Прости, село мене, прости…

І вже не скажуть батько й мати:

«Вечерю, дочко, понеси»…

Неля Гончарова, поетеса і письменниця, Олександрія, Вербова Лоза