Візерунки часу: вишивка як оберіг Роду
Вишивані скарби декількох поколінь своєї родини зберігає у батьківському будинку олександрійка Ольга Кісільова. Це справжній сімейний музей, де зупинився час і панує затишна атмосфера, поринаючи в яку, неначе потрапляєш у своє дитинство.
Цей будинок у провулку Верхньому побудували Олині батьки 60 років тому. Папа був каменярем, будівельником, мама – швачкою. Будиночок невеликий, але просторий і світлий.
Син Ольги – художник Максим Кісільов, один з кращих акварелістів України та Європи. Він часто зображував на своїх роботах бабусю Марію і провулочок, який веде до її будинку. Онукові пейзажі і зараз прикрашають стіни бабусиного будиночку, є і написаний Максимом її портрет.
Кімнату Марії Чернухи її донька Ольга береже у тому вигляді, якою вона була за життя власниці, що пішла у засвіти понад 5 років тому: швейна машинка, сімейні фотоальбоми, прикрашене ґудзиками і котушками дзеркало. Ось світлина, де молода Олина матуся і сама Оля ще зовсім маленька. Гарна тендітна жінка з шикарним волоссям, посміхаючись, дивиться на донечку з бантом на голові. Обидві одягнені у плаття, пошиті з однієї тканини. Виявляється, модний сьогодні фемілі лук вже давно був трендом. Це фото колись висіло у вітрині фотоательє «Весна» на центральній площі Олександрії.
Є в цьому домі колекції кераміки, хусток, безліч вишитих сорочок, суконь, рушників, наволочок, картин… Навіть Дерево Роду на стіні в одній з кімнат. Його намалювала Олина тітонька, мамина сестра Ганна Пальчун. Найстарша в Роду, про кого зберегли відомості, Марина Горда, 1818 року народження. Поряд з генеалогічним деревом — старовинний рушник з конями та вазонами 1919 року. 
Старі речі багато пам’ятають і можуть розповісти тим, хто вміє чути і читати знаки. У кожному вузлі – оберіг, захист і благословення, у кожній нитці – слід роду. Кажуть, що вишитий рушник – це не просто тканина, а дорога, якою йдуть покоління. Вона веде крізь час, а нитки зберігають силу і молитву предків.
В Олиному роду вишивали усі жінки, тож вона і сама не лише продовжує сімейні традиції, а й зберігає дорогоцінний спадок – речі, майстерно вишиті руками майстринь попередніх поколінь. Деякі рушники настільки давні, що імена умілиць, що їх створили, вже загубилися у часі. Звичайно, найдорожчі серцю – бабусині та мамині вироби, вишиті їхніми спочатку молодими, а потім зрілими, натрудженими, але невтомними руками. І ще дуже дорогі маленькі наволочки, вже Олині роботи. Їм понад 50 років. На них не спали, одягали на подушки для краси. Найстаріша у сімейній колекції – наволочка, яку бабуся привезла із Західної України. Вік та ім’я майстрині невідомі.
Мама вишила узори на тканині гладдю та хрестиком: собі, синам та донечці – сукні, сорочки, жилетки. Майже на всіх світлинах Марія з дітьми у вишитому одязі. Вишивала для всієї родини, друзів, знайомих. 40 років Марія працювала на швейній фабриці в Олександрії. А вечорами, після усіх домашніх справ, впоравшись по господарству, вишивала гладдю і хрестиком обереги для синів, дочки та чоловіка. Узори брала з журналів.
«Уся наша родина – з народження у вишиванках, — говорить Ольга. — І мамі, і мені це подобалося, а коли їздили до бабусі на Західну Україну, там усі у вишиванках ходили до церкви». Бабуся, Мотря Йосипівна Солодка, була родом із села Монастириха Тернопільської області. В Олександрію її перевезла донька, Олина мама, яка вийшла заміж і переїхала до нашого міста.
Мама наряджала донечку у вишиваний одяг з самого малечку. Ось фото: маленька білявочка з великими блакитними очима і шикарною косою, одягнена у вишиту сорочку, жилет та спідницю. Це – найдорожчий для Ольги наряд з її дитинства, зроблений руками матусі. Одягала його ще у дитячий садочок, потім у школу на свята. На парадах Першого травня вона одна була у вишиваному вбранні у колоні швейної фабрики. Звичайно, усі погляди були прикуті до маленької красуні. «Я його дуже бережу. У мене є внучечка Софійка, чекаю, коли вона трошки підросте», — розповідає Ольга. 
Сама Оля почала вишивати зі школи, з першого класу. Першими вчителями були, звісно, мама з бабусею. У домашній колекції є серветки, вишиті Олею матусі на 8 Березня.
Оля говорить, ніколи не замислювалася над тим, що символізують елементи вишивки або з якого вони регіону. Вишивала завжди те, що подобалося, що до душі. Майбутньому чоловіку вишила дуб, щоб був міцним та надійним, калину, як символ любові. 37 років тому, перед весіллям, наречені пішли вдвох у фотоательє і сфотографувалися у вишитих Олею сорочках. Вишиванки одягали у фотоательє, а після того, як сфотографувалися, зняли і передяглися – тоді ще не було прийнято носити такий одяг, пригадує Ольга. Вона вишила весільні рушники для обох своїх синів. Дмитру він вже знадобився. Максимів чекає свого часу.
Синочки Дмитро та Максим росли у вишиванках. Ось сімейне фото: Ольга з чоловіком і два їхні сини-соколята, усі у вишиваних сорочках. Ось сорочки, вишиті на випускні у школі, в університеті, на ювілеї… Вчитель Максима Валентин Дьяченко приїхав на випускний до свого учня у сорочці, яку Ольга вишила для нього і подарувала.
І Максим, і Дмитро завжди з гордістю носять мамині обереги – вишиті сорочки та футболки. Люди милуються ними, захоплено говорять компліменти, запитують, де можна купити таку красу. «Мама вишила», — відповідають хлопці.
«Цю сорочку я вишивала у лікарні під ковдрою, — показує Ольга світлину сина Дмитра у чорній сорочці з золотими узорами. — Зламала ногу, зробили операцію, а треба було швидко доробити. Щоб не заважати дівчатам у палаті, накривалася з головою ковдрою, вмикала лампу і вишивала викроєний рукав. Потім передала мамі, вона пошила сорочку, і ми подарували її Дімі на 25-річчя».
Показуючи колекцію, Оля звернула мою увагу на платтячко для дівчинки років 5-6. Його передала сусідка Леся, похресниця Олиного батька. Мама вишила їй це платтячко 59 років тому. Разом з платтячком Леся передала і наволочки – просто показати, що і сусіди вишивку зберігають.
Оля і зараз вишиває – футболки для синів, сукні для себе. Ось, приміром, вишита нею блузка з зображенням навушників – для популяризації української музики. Її майстриня вишила буквально за пару днів. Задумок у неї багато. Похресниці на весілля рушник треба вишити. Сорочки дітям, онучці, та й собі теж.
Їй не раз пропонували зробити виставку своїх робіт. Але Оля соромиться, не вважає себе досконалою майстринею. Ставиться до себе критично. Хоча її роботи справді неперевершені. Оля ніколи їх не продавала, завжди дарує рідним і друзям. Вишиті Олиними руками сорочки є у двох її братів. Одну сорочку брат подарував народному депутату.
На всіх світлинах Ольга – у вишитих власноруч сорочках та платтях. «Хоча у минулому році я купила вишиванку – вперше у житті, — зізнається вона. – Це машинна вишивка, але мені вона дуже сподобалася – яскраво-блакитна, з гарним візерунком».
«Я ніколи не поїду з України. Тут моє коріння, моя земля, мої традиції, які я дуже люблю. Колись мене запитували, що б я винесла з хати першим, рятуючи від пожежі. І я відповіла – вишиті рушники, мамині та бабусині скарби», — додає майстриня.
Нитка – то лінія часу. Вишиваючи, жінка торкається вічності: голкою проколює не лише полотно, а й межу між світами, між минулим та майбутнім. І допоки є в країні майстрині, які бережуть традиції насамперед у своїх власних родинах, Дерево Роду буде квітнути пишним цвітом.
