Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views :
Oh Snap!

Please turnoff your ad blocking mode for viewing your site content

img

Євген Грановский: «Судді людей мистецтва – глядачі»

162 Views
Євген Грановский: «Судді людей мистецтва – глядачі»

Євгена Грановського доля щедро наділила талантами.  Актор народного аматорського театру, конферансьє, журналіст, майстер на усі руки, цікавий співрозмовник – перелічувати можна довго.  «Быть можно дельным человеком, и думать о красе ногтей» — це також про нього. Завжди доглянутий, акуратний, ввічливий, тактовний. Але головні риси, за які Євгена цінують усі, хто його знає, — надійність, прямолінійність, чесність, відвертість, вміння тонко підмічати навіть дрібниці і говорити правду в очі. А ще – талант дружити. Погодьтеся, рідкісні і цінні в усі часи якості.

На сцені Євген із самого дитинства. Його батько Олександр Юрійович, музикант, з відзнакою закінчив режисерський факультет Олександрійського училища культури. Бабуся все життя співала у хорі. З першого по восьмий клас Женя також був солістом шкільного хору. За його словами, хор у школі №2 ім. М.Горького був шикарний завдяки керівнику. Понад 70 відсотків репертуару складали українські пісні, які хористи виконували у вишиванках.  

Євген Грановский: «Судді людей мистецтва – глядачі»

 Женя був учасником різних постановок шкільного драматичного гуртка. Брався за будь-які ролі – як маленькі, епізодичні, так і ключові. І такий підхід до справи залишився з Євгеном на усе життя. Страху перед сценою, перед публікою у нього не було: ще зовсім маленьким він, як було тоді заведено, вдома читав гостям вірші, стоячи на невеличкій табуретці. Оплески і похвала перших глядачів зробили свою справу: хлопчик відчув покликання. І вчителі у нього були хороші. Приміром, керівник драматичного гуртка Палацу піонерів – дружина військовослужбовця, викладач театральних дисциплін за освітою, вміла зацікавити своїх учнів театральною справою і просто була їм хорошим другом – запрошувала до себе додому, пригощала свіжозвареним супом з кропиви, або з кульбаб, які збирала у парку разом із ними.

Одного разу до Палацу піонерів, який тоді очолювала Наталія Заболотнікова, прийшли співробітники міського Будинку культури – для вистави народного аматорського театру були потрібні два хлопця на  ролі сина головного героя и молодого журналіста. Відібрали учасників драмгуртка – Євгена Грановського і його однокласника Віталія Губського. Здогадайтеся з першого разу, хто зіграв журналіста? І ця перша серйозна театральна роль стала для Євгена пророцтвом – у майбутньому він присвятить журналістиці 24 роки свого життя, 19 з яких очолюватиме редакцію Олександрійського міського радіомовлення. Його й досі називають Золотим голосом Олександрії.

Євген Грановский: «Судді людей мистецтва – глядачі»

Але це буде згодом. А тоді восьмикласнику Євгену довелося грати з корифеями Олександрійського театру Ією Мамаєвою, Марією Поліщук та іншими. «У театрі була фотогалерея «Народні таланти»: портрети акторів – усі такі гарні, із зачісками. І тут відкриваються двері – і вони заходять, — згадує Євген першу зустріч із театралами. – Я у захваті: ці люди були для мене взірцем діячів театрального мистецтва».  

Отже, у виставі «Папе надо похудеть, или Не щадя живота своего» Євген грав журналіста-прониру. Суть спектаклю була у тому, що люди готові на все заради посади.  Звичайно, перед прем’єрою хлопець дуже хвилювався. Одна справа – виступати на шкільних заходах перед своїми або у виставах драмгуртка, і зовсім інша – у складі народного театру. Прем’єра пройшла у «Світлополці». Свій текст Євген, на щастя, не забув – говорить, що, мабуть, з переляку.

Євген Грановский: «Судді людей мистецтва – глядачі»

Молодий актор усім сподобався, і його запросили грати у наступній виставі – драмі «Лимерівна» Панаса Мирного. Євгену дісталася роль Карпа: горбатого парубка з багатої сім’ї, якого мати хоче оженити на бідній, але гарній Наталці, а вона любить іншого. 

Євген залюбки брався за будь-яку роботу на сцені. Хто буде ведучим? Грановський. Усі шкільні заходи – його конферанс. Задатки артиста усі бачили у ньому ще з дитинства – голос, манера триматися на сцені, хороша пам’ять і слух, вміння володіти аудиторією, грамотна українська і російська мови.  

 «Я вдячний долі, що звела мене з людьми, яких я вважаю великими. Вони повністю віддавалися театральній справі, — говорить Євген. —  Приміром, режисером народного аматорського театру міського Будинку культури був Михайло Донець. Він працював у театрі Кропивницького, і кілька разів на тиждень приїздив до Олександрії. Практику в Олександрійському народному театрі проходили студенти театральних вишів – і це красномовно говорить про його рівень».

Євген Грановский: «Судді людей мистецтва – глядачі»

Цей театр – народний театр міського Будинку культури – знаходився у маленькій будівлі у дворі теперішнього Олександрійського театру. Взагалі, в Олександрії до 1954 року був професійний театр, який потім закрили. Але для збереження багатих театральних традицій створили народний театр. Певний час він був конкурентом театру під керівництвом Юрія Дзбановського. Та, на жаль,  розпався на початку 2000-х.

Євген ріс самостійним, а з ранньої юності був змушений працювати, щоб утримувати себе і допомагати матері. Ще до армії він за наполяганням батька закінчив училище №17, здобувши професію слюсаря контрольно-вимірювальних приладів і автоматів. Знання і вміння виявилися корисними і не раз знадобилися у подальшому, у тому числі і на теперішній посаді: після ліквідації міського радіомовлення Євген працює завідуючим сектором з адміністративно-господарської діяльності Палацу культури «Світлопільський».   

Євген Грановский: «Судді людей мистецтва – глядачі»

А після служби в армії повернувся у міський Будинок культури, грав у театрі, виступав ведучим на концертах  циганського ансамблю «Аме  ромале». Цигане активно гастролювали, і скрізь їх приймали «на ура». У селах люди приходили на концерти зі своїми стільцями і сідали у проходах. Євген завжди був багатопрофільним артистом, брався за будь-яку роботу і ролі. Був і ведмедиком, і зайчиком, і Дракулою, який встає з труни, і скоморохом. У важкі часи це дозволяло заробити на життя. У 90-ті вижити було складно. Роботи не боявся.

Пізніше він закінчив економічний факультет КІРУЕ. Спробувати себе у якості диктора на радіо йому запропонувала Тамара Лозова, оцінивши його манери і приємний оксамитовий баритон. Євген спробував, записав привітання, його взяли на радіо. Спочатку працював на півставки за сумісництвом, а потім повністю, але своє обіцяння Валентині Калішевич продовжувати вести заходи у міському БК виконав. Тобто, так сталося, що все життя Євгену доводиться суміщати роботу і творчість.

До народного аматорського театру ПК «Світлопільський», відгукнувшись на чергове запрошення режисера Юрія Дзбановського, Євген прийшов на початку 2000-х.

Євген Грановский: «Судді людей мистецтва – глядачі»

«Грати важко усе. Комедійні ролі даються ще важче, ніж драматичні, — розповідає Грановський. —  Мені подобаються спектаклі і теми, які несуть у собі мораль. Зі змістом. Щоб глядачів чіпляло, зворушувало, вчило мудрості. Щоб людина забрала з собою після спектаклю сильні враження, які не відпускають кілька днів. Думаю, такою виставою є «Женский стол в охотничьем зале», яку, на жаль, олександрійський глядач не бачив. Це психологічна драма з елементами комедії. Ще приклад — «Хомо еректус, или Обмен жёнами». Там порушуються теми добра і зла, взаємин між людьми. А взірцем для мене є вистава «Дальше тишина» у виконанні Ростислава Плятта і Фаїни Раневської.

 Юрій Ігорович Дзбановський для мене – вчитель і кумир. Хоч він був і самодіяльним режисером, але все життя вчився і вдосконалювався. Олександрійському народному аматорському театру єдиному в області надають для виступів сцену академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М. Кропивницького. Дзбановський був особисто знайомим з багатьма відомими драматургами, які давали йому добро на те, щоб ставити їхні п’єси».

Євген Грановский: «Судді людей мистецтва – глядачі»

На запитання про акторську вдачу і «зіркову хворобу» Євген відповідає зі своєю фірмовою прямолінійністю: «Я не сприймаю людей, які люблять себе у мистецтві, а не мистецтво у собі. Актора має любити глядач. Хоча самолюбство – у чомусь позитивна якість, адже якщо людина не буде себе поважати, до неї зневажливо ставитимуться і оточуючі. Але судді людей мистецтва – це глядачі, які сидять у залі. Вони дають оцінку акторській майстерності, якості гри. Не: «Як я сьогодні чудово зіграв! Перевершив сам себе! Оце я дав!» — а оплески, реакція глядачів має першочергове значення в оцінюванні якості роботи артиста. «Зіркова хвороба» — це шлях у нікуди. Є артисти, які випрошують аплодисменти: «Не чую!» або «Дякую, не знав, що моя поява на сцені викличе таку бурхливі оплески у залі!». А є такі актори, яким, нехай, і не судилося отримати вищу акторську освіту, стали помітними фігурами у мистецтві, народними артистами. Тому що, якщо Бог не заклав у тебе талант, нічого не вийде. А якщо у тебе є іскра, родзинка, і ти розвиваєш її роками, якщо прекрасне не залишає тебе байдужим – все одержиться.

Євген Грановский: «Судді людей мистецтва – глядачі»

Успіх, як відомо, — це один відсоток таланту і 99 відсотків роботи. Артист має бути наділеним усіма позитивними людськими якостями. Талант – він як бюджет, живий організм. У нього завжди можна внести корективи. Не можна соромитися запитувати у когось поради, пробувати, помилятися, вчитися. Артисти вчаться все життя, незалежно від віку і стажу».  

Євген знає безліч театральних історій, які варті окремого видання. Приміром, його друг і вчитель Андрій Степанович Шевченко – актор, режисер, конферансьє, розповідав, як у Кіровоградську філармонію приїхала з гастролями народна артистка Надія Казанцева. Ведучим її концертів у нашій області призначили саме Андрія Шевченка як співробітника філармонії. «Надія Аполлінаріївна, ост тут, у центрі сцени, забиті п’ять копійок, звідси найкраще звучить», — сказав він артистці перед концертом. «Дорогуша,если у вас нет голоса, то где бы вы не стали, звучать не будет», — відповіла Казанцева. «Тобто, якщо у тебе є талант, він проявиться. А кращі ліки від «зіркової хвороби» — подивитися на себе збоку, — резюмує Грановський. — «Зіркова хвороба» знищує талант.  Людина дійшла до певного рівня, її після виступів хвалять друзі та знайомі – і вона вже вважає себе великою. Я знав таких людей. З ним не хочеться дружити. Є люди, які адекватно сприймають критику. Станіславський правильно сказав: краще недограти, ніж переграти».

Євген Грановский: «Судді людей мистецтва – глядачі»

Режисер народного аматорського театру ПК «Світлопіільський» Тетяна Бессмольна: «Грановський – актор більше ліричний, хоча може добре зіграти ролі героїчного плану. Спокійної, врівноваженої вдачі, за натурою він миротворець вміє владнати конфлікти. У нього блискуче почуття гумору. Прекрасно відчуває партнера, знаходить точки самореалізації на сцені. З ним легко і приємно грати – одне задоволення, він дуже надійний.  Завжди знає свій текст, музично грамотний. Виконує благородні ролі, тому що він сам – благородна людина. Дуже шкода, що глядачі не побачили останню режисерську роботу Юрія Дзбановського «Женский стол в охотничьем зале», де Євген грає офіціанта – це зв’язуючий персонаж. А як чудово і правдиво він зіграв Бориса Абрамовича у виставі  Світлани Мозгової «Шалом коханню, або Вибрики долі»!

Потенціал у Євгена дуже великий. У спектаклі «Поминальна молитва», над яким ми зараз працюємо, він грає ребе. Роль невелика, але знову-таки зв’язуюча. Грамотний актор, перспективний, у ньому палає вогник життя. Він правдивий. Не грає роль на сцені, а живе нею.

Євген Грановский: «Судді людей мистецтва – глядачі»

Він відповідальний, все робить з максимальною віддачою, прекрасний друг. Що б не трапилося у житті, завжди першим прийде на допомогу. Прекрасно готує.  Його дуже поважають у колективі, тягнуться до нього. Для кожного знайде потрібні слова.  Дуже уважний і турботливий син, опікується мамою, любить доньку і онуків. Він актор театру. А в реальному житті ніколи не грає.  Добра, чуйна, порядна людина».

Читайте також: Ірина Давидюк: «Час на сцені – це клубок емоцій – і таке щастя!» — Zametka — Новости Александрии

Александр Богуцкий: «Жизнь – творческая штука» — Zametka — Новости Александрии

Актор — Zametka — Новости Александрии

  • Facebook
  • Twitter
  • Google+
  • Linkedin
  • Pinterest

Leave a Comment

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

This div height required for enabling the sticky sidebar