Перевірено: мін немає
У книзі «Крепче стали, сильнее огня» (частина І, 2020 рік) підполковника Олександра Піщанського є розповідь олександрійця Віктора Гуртового про вівчарку Ірму, яка рятувала життя військових в Афганістані.
У 1983 році 18-річного Віктора, жителя Протопопівки, призвали до лав армії і направили до Афганістану. Спочатку він пройшов інтенсивну підготовку в сержантській школі інструкторів службових собак у Душанбе. Віктор був задоволений таким призначенням: з дитинства любив тварин, особливо собак, світ яких був близьким та зрозумілим. У навчальному центрі він і познайомився зі своєю вихованкою – східно-європейською вівчаркою Ірмою. Вперше він зустрівся з нею у розпліднику. Стояв біля вольєра і деякий час дивився собаці в очі. Вона теж вивчала його. І ці перші хвилини візуального контакту були дуже важливими, саме тоді вирішилося – ким вони стануть один для одного. Бо завдання у них було спільне і надважливе – рятувати життя. Не відбирати, а рятувати. А для цього належало постійно бути разом під час бойових операцій. Права на помилку вони не мали, бо може статися невиправне. А це десятки, а то й сотні чиїхось життів.
«Я зайшов у вольєр до Ірми і простягнув їй руку, — згадує Віктор. – Вона притиснула вуха і згорнулася грудкою. Я погладив її голову, ласкаво погладив загривок і тихо запитав: «Ну що, будемо дружити?» Вона стрепенулася, неначе скинула з себе вантаж, вуха застирчали сокирками, а хвіст закрутився млином. Контакт відбувся і зв’язав нас на тривалий час невидимими, але міцними узами взаєморозуміння. Навіть більше – любові.
Я і раніше твердо знав, що у житті не можна обманювати маленьку дитину і собаку. Незримим шостим почуттям вони відчувають добрих і злих людей. Почалося інтенсивне дресирування, або, як ми говорили, — натаскування. Ірма була, без перебільшення, талановита собака. Тренування проходили в обстановці, максимально наближеній до бойової. Заняття за будь-якої погоди постійно супроводжувалися вибухами та стріляниною – собак привчали не боятися. З Ірмою було легко, вона все ловила на льоту, але на міну та вибухівку працювати відмовлялася. Постало питання її вибракування. Я не знав, що робити…
Мабуть, Ірма це відчувала, і одного вечора, коли я сидів розгублений, підійшла до мене. Вона була змарніла, винувато, але довірливо поклала голову мені на коліна. Я машинально погладив її по голові і запитав: «Ірма, що робитимемо?» Ніби вибачаючись, вона тихенько заскиглила і подивилася на мене чорними очима, у яких читалося: «Я зроблю все, що ти схочеш. Просто не розумію, що треба робити, поясни мені». І тут мене ніби струмом вразило: «Ірмочка! Я тобі зараз все поясню!»
Це був час перед годуванням. Я взяв корм у котелку, учбову міну, і ми побігли на тренувальний полігон. Замаскувавши міну, я поставив на неї котелок з їжею. Дав команду: «До мене!» Ірма підбігла, а я прибрав котелок. Так повторилося декілька разів. Коли вона вперше сіла біля замаскованої міни, я безмежно зрадів. Від радощів потріпав її загривок і цьомнув у холодний вологий ніс. Зрештою Ірма показала високий клас у пошуці вибухових предметів у землі, камінні, піску за будь-яких кліматичних умов. Це був тріумф повного взаєморозуміння людини і собаки. Ми були готові до суворих випробувань бойовими діями. Ірма стала кращою собакою свого випуску. Ми отримали подяку від керівництва, а мені було присвоєне звання сержант.
Нас відправили до Куфабської ущелини до кишлаку Нашир. Штаб розміщувався у кам’яному приміщенні. Нас розмістили у «кублі» — такому ж викладеному з каміння приміщенні. Тут усі приміщення були тільки такими. Для створення бодай якогось затишку стіни були завішані простирадлами не першої свіжості. У «кублі» вразив різкий запах дусту. На моє німе запитання старшина з посмішкою відповів: «Вошей травимо, заїдають, сволота». Обстановка була гнітючою, і суворий побут у Душанбе здався санаторієм.
У нашому відділенні служили одинадцять хлопців. Були зовсім юні, з рум’яними щоками. Харчувалися з котелків у «кублі». Спершу я нагодував і напоїв Ірму. Вона відразу стала центром уваги усіх. Кожен намагався віддати їй кращий шматочок. Але я попросив не робити так. У собаки мав бути режим. Вони поставилися з розумінням, але все одно балували, поки я не бачив.
І от наше перше завдання: з десантно-штурмовою групою вислідити групу «духів». У наплічниках вагою 40 кілограмів лише необхідне – боєприпаси, вода, медикаменти. Ми з Ірмою мали знаходити і знешкодити вибухові предмети. «Духи» були великими майстрами мінувати.
Пунктом спостереження для нас стала кам’яна «кібітка» біля кишлаку Пашар. Раніше у ній тримали вівець. Запах стояв страшенний, але що поробиш. Ірма почала поводитися тривожно, у певному місці сіла так, як зазвичай біля вибухонебезпечних предметів. У мене не було щупа, і це стало великим упущенням. Шомпол вперся у щось тверде. Це виявився ящик з гранатами Ф-1. Дуже повільно і обережно витяг усі гранати. «Кішкою» витяг ящик – під ним виявилося ще чотири цинка з патронами. Дві доби ми вистежували розвідників ворога, але це виявилося безрезультатним. «Духи» таємними тропами пішли у гори. Ми поверлулися у кишлак.
Командуванням було прийняте рішення про проведення широкомасштабної операції. За даними розвідки, неподалік були розташовані декілька угрупування загальною чисельністю 300-500 осіб. Керував ними Гулом Хасан – досвідчений і хитрий, зухвалий очільник, який пройшов підготовку у сецтаборі в Пакистані.
Я отримав завдання обстежити великий майданчик для прийому групи гелікоптерів. І тут Ірма продемонструвала високий рівень пошуку. Вона вперто сідала на одному і тому ж місці. Прощупавши, я нічого не знайшов. Відведу її – а вона знову повертається назад. Тоді я почав потроху розгрібати пісок. Виявилося: у воронці на глибині 1 метр 20 сантиметрів закладено стільки вибухівки, що накрило б не один гелікоптер. На щастя, сапери ліквідували небезпеку. Наступного дня почався наступ. Ми з Ірмою йшли попереду гірськими тропами – обстежуючи метр за метром і доповідаючи по рації: «Перевірено, мін немає». Чим більше стискалася петля навколо духів, тим відчайдушніше вони чинили опір. У нас птчалися втрати. Командир попередив: бути вкрай обережними. Ірма весь час була зі мною, під час обстрілів я прикривав її собою. Ми рухалися день за днем, а ввечері падали від втоми. Вночі – собачий холод, а вдень нестерпна спека. Десантно-штурмові групи з усіх напрямків загнали «духів» у скелі, де у них були обладнані оборонні споруди, і взяти їх штурмом було неможливо. Мінометні батареї відкрили шквальний вогонь. З повітря стріляли гелікоптери, за ним йшли літаки МИГ-21 БИС і скидали 500-кілограмові бомби. Час спресувався і вже не ділився на хвилини і секунди. Це було нескінченне пекло. Здавалося, від вибухів оглухла земля. Горіло все, навіть те, що не може горіти. На землі залишалися розплавлені як скло пісок і каміння. Угрупування «духів» було ліквідовано.
У 20 добу ми вийшли в район нашого кишлака Нашир. З обпаленими, чорними від пилу та гарі обличчями, ми йшли мовчки, ніхто не міг, та й не хотів говорити. Ледве переставляючи ноги, виснажені, ми дісталися свого табору. Наш скромний побут здався раєм. Тут був відпочинок. Лише тепер ми особливо сильно відчули цінність звичайної тиші. Ті, хто був на базі, зустріли нас із особливою турботою. На нас чекала гаряча їжа! Від сухом’ятки вже зводило животи. Та насамперед я нагодував і напоїв Ірму.
Було ще багато гірських троп, кишлаків, бойових дій. Ще багато разів я доповідав по рації: «Перевірено, мін немає, сержант Гуртовий». Минуло багато років, але я ніколи не забуду тієї хвилини, коли я прощався з Ірмою. Щоками котилися сльози, але я їх не соромився. Вперше і єдиний раз у житті я бачив, як плаче собака. Ірма розуміла і відчувала, що ми розлучаємося назавжди. Я прилинув головою до її голови і не міг говорити – це було нестерпно боляче. Вона була для мене близькою, рідною, живою істотою. Різко підвівся, а вона лапкою торкнулася мене, неначе хотіла зупинити»…
15 лютого в Україні відзначили День вшанування учасників бойових дій на території інших держав та 34 річницю виведення військ з Афганістану. Афганська війна тривала 9 років і залишила гіркий слід у долях тисяч наших співвітчизників. Службу в Афганістані пройшли 668 солдат, мобілізованих з Олександрії та Олександрійського району, та 547 військовослужбовців 51-го окремого гвардійського авіаційного полку. Із них 26 не повернулися додому живими.
У продовження теми Афгану: Татьянин Афган
Афганская война в рассказах александрийцев
«Мы живы, пока вы нас помните»
Вспомним, ребята, мы Афганистан
