Світлана Ковальова: «Не здаватися, жити тут і зараз»
Світлана Ковальова – досвідчений і відомий лікар фізичної терапії з Харкова. Старший науковий співробітник, вона працювала в Українському науково-дослідницькому інституті протезування, допомагала пацієнтам з різних куточків нашої країни, у тому числі – дітям, а з 2014 року – воїнам АТО. Паралельно викладала і керувала практикою в Національному медичному університеті та Державній академії фізичної культури.
Та все змінилося 24 лютого. З перших годин повномасштабної війни Харків піддався масованим обстрілам ворога. В багатоповерхівку, де жила родина Світлани, влучила ракета. Продумуючи варіанти як вберегти дітей, молили Бога, щоб була можливість вийти з квартири і винести речі. Зібралися за 12 хвилин. Онучка Світлани швидко взяла улюблені іграшки – свої та молодшого братика. Дорослі вхопили мінімум речей, вибігли з дому практично в чому були. Їхали власною автівкою під обстрілами – Світлана з мамою і донька з чоловіком та двома дітьми. Це було 4 березня.
Прихисток Світлані та її родині пропонували пацієнти з усієї України. Був вибір – Тернопільська область, Київ, Трускавець, Олександрія, Нікополь, Марганець, Куп’янськ… Спершу вирішили їхати на Західну Україну – подалі від війни і з перспективою виїзду за кордон. В Олександрії зупинилися ненадовго. І … залишилися. Не схотілося їхати далі. Тут тихо, спокійно, навіщо шукати кращого? Тим більше, що планували повернутися до Харкова. Та вже понад півроку мешкають у двокімнатній квартирі, яку надала пацієнтка Світлани.
Спочатку жили на грошові заощадження, потім додалася державна допомога від держави та виплати від ООН. Волонтерські центри допомагали продуктами, засобами гігієни та речами. У перші місяці це було рятувальним колом. Та не всі переселенці почувалися комфортно у новому статусі – багатьох, особливо тих, хто звик все життя працювати, гнітила роль прохачів. Це було принизливо. Але вибору не мали: або взяти допомогу, або залишитися ні з чим. Зять влаштувався на роботу, Світлані продовжували платити 2\3 зарплати, плюс мамина пенсія. Потім Світлана стала активно шукати роботу. Усі документи про освіту залишилися у Харкові, тому в Олександрії виникли проблеми із працевлаштуванням. Навіть масажистом у салон краси її не взяли без диплома. Світлана залишала свої контакти у Координаційному центрі волонтерів – можливо, хтось з переселенців потребує консультації чи іншої допомоги фахівця. Вона і сама стала волонтером у Благодійному фонді «Центр допомоги Олександрія» – сортувала і видавала речі, допомагала людям як лікар-реабілітолог. Сьогодні Світлана викладає медичну соціальну реабілітацію і веде курси масажу в Олександрійському фаховому медичному коледжі і працює за спеціальністю в Олександрійській центральній районній лікарні.
За півроку вона двічі їздила додому в Харків – спочатку по документи, потім по осінній та зимовий одяг. Будинок і квартира цілі, не розграбовані, на відміну від дачі. Планів на майбутнє Світлана та її рідні не будують, але сподіваються на краще. Онучка навчається онлайн у харківській школі.
Страшно відмовлятися від звичного укладу життя, змінювати абсолютно все, і починати спочатку на новому місці. Звичайно, всі сумують за рідними домівками. «Іноді прокинешся серед ночі, і здається, що я у своїй харківській квартирі, — розповідає Світлана. — І навіть вид з вікна бачу той, що хочеться… Не зламатися і вистояти допомагає підтримка сім’ї, а ще – притча про двох жаб у сметані: той, хто не здається і продовжує діяти, виживає навіть в безвихідних ситуаціях. Моя мама велика оптимістка, нас усіх підтримує, хоча глибоко у собі переживає все дуже важко.
Чи є переваги у теперішньому житті? Так. По-перше, я познайомилася з багатьма хорошими людьми, повною мірою відчула тепло добрих стосунків. Поринула в камерну атмосферу невеликого містечка. Це не мегаполіс з його божевільним ритмом, де навіть сусіди по будинку не знають один одного, бо квартиронаймачі міняються. В Харкові у мене майже не було вільного часу. В Олександрії, коли я була волонтером і шукала роботу, могла спокійно пройтися вуличками, побачити околиці – тут шикарна природа. Ніколи не думала, що Центральна Україна настільки гарна, милуюся нею і розумію, що навіть не хотілося б їхати з країни. На екскурсію – так, я люблю туризм і легка на підйом. Але жити хочу тільки у себе вдома. Ми всі зараз на пороховій діжці, але треба жити – сьогодні, тут і зараз».
Інтерв’ю записано під час мобілізаційного заходу «День довіри», який проведено 22 жовтня 2022 року з ініціативи ГО «Десяте квітня» в рамках проєкту з UNHCR Ukraine — Aгентство ООН у справах біженців в Україні.
Читайте також: Наталя Пригода: «Нікому не бажаю того, що пережили ми»
Реальність, в яку не хочеться повертатися
