Майстер-кондитер
Говорять, людина живе, допоки її пам’ятають. Приємно, коли ця пам’ять добра і світла, викликає спогади, у які приємно поринути. Саме так згадують майстра-кондитера Леоніда Роїну усі, хто його знав. Не тільки незвична для чоловіка професія зробила його у свій час відомим в Олександрії. Леонід Трохимович залишився в історії нашого міста як неперевершений майстер своєї справи, добра і щира людина.
Він працював у ресторанах «Лужок» і «Шахтар», а також у їдальні на Олександрійському електромеханічному заводі. Був єдиним в Олександрії майстром-кондитером найвищого 6 розряду. Його вироби сучасники називали витворами мистецтва – при тому, що у ті часи можливості кондитерів були значно скромнішими, ніж сьогодні. А ще він дуже любив дітей, завжди пригощав їх смаколиками власного виробництва. І вони це знали, зустрічали його у дворі, коли він повертався з роботи додому. І Леонід Трохимович роздавав малечі кремові трубочки, тістечка, зефір. 
Чи можна було працівникам системи громадського харчування забирати додому продукцію? Офіційно, мабуть, ні, але тоді всі так робили. Інженер-технолог комбінату громадського харчування Лілія Маруфі пригадує: відходів у їдальнях і ресторанах було дуже багато, і співробітники забирали їх додому. Продукти не цінувалися – їх було вдосталь, а зберігати готові страви часто бувало проблематично – холодильників спочатку не було, а потім не вистачало. А за надлишки карали так само, як і за нестачу, тому, природньо, що «зайва» продукція розбиралася співробітниками по домівках.
Леонід Роїна народився 2 травня 1919 року в Кропивницькому. Був учасником Другої світової війни. У рідному місті здобув спеціальність кондитера у кулінарному технікумі, а у 60-х разом із сім’єю – дружиною Мілою Василівною і синами Анатолієм та Валентином – переїхав до Олександрії. Спершу жили у будинку поряд з двоповерховим гуртожитком на вулиці Софіївській 36/2 біля школи №15. Потім отримали житло у п’ятиповерхівці на вулиці Козацькій (тоді – Червоного Козацтва).
«Мені було 18 років, коли я вийшла заміж за Валентина — молодшого сина Леоніда Трохимовича, — розповідає колишня невістка Наталія. – Ми жили всі разом років п’ять у будинку на Червоноказачій, 45. Леонід Трохимович працював у ресторані «Шахтар» (сьогодні – готель «Топаз»), потім – у ресторані «Лужок», а у 1976 році, коли народилася моя донька, а його онучка Інна – у кондитерському цеху на Олександрійському електромеханічному заводі. У Кропивницькому в нього залишилися сестри, але вони не приїздили в Олександрію. Зрідка Трохимович сам їздив на батьківщину.
Дружина Міла Василівна, на 8 років молодша за чоловіка, працювала завідувачкою виробництвом у кафе «Трембіта». На той час це була добре забезпечена сім’я.
Свекор був дуже хороший. Допомагав купати онучку. Згодом трикімнатну квартиру розміняли на дві однокімнатні, і ми з чоловіком Валентином та донькою Інною переїхали в район площі Покровської, а Леонід Трохимович з дружиною – у будинок на вулиці Червоноказачій, 39. Старший син Анатолій жив у Донецьку».
Онучка Інна Паламарчук: «Ми дуже любили нашого доброго дідуся. Пам’ятаю, як він грав у шахи у дворі, любив співати, улюблена пісня у нього була «Ти морячка, я моряк». Завжди приносив з роботи солодощі – випічку, шоколад. А які він торти пік на дні мого народження! Я несла в школу красу, якої ні в кого більше не було – ексклюзивні кондитерські шедеври, прикрашені мастикою і фігурками з крему: курочками з курчатами, ведмедиками з тістечка «Картошка», квітами. Шкода, що дідусь нікому не передав свій талант. Але у нього були кондитерські книги».
Онучка Анна розповіла, що у Леоніда Трохимовича був брат, який загинув у Другій світовій війні. Свого старшого сина Л.Роїна назвав на його честь – Анатолієм. Він став пілотом цивільної авіації. Молодший син Валентин пішов по стопах бітьків і закінчив кулінарний технікум, працював у Кропивницькому. На згадку про дідуся у Анни залишилася кулінарна книга з його рецептами. А вдома готувала здебільшого бабуся, пригадує вона.
«З Леонідом Трохимовичем я працювала впродовж 15 років на Олександрійському електромеханічному заводі, — поділилася спогадами олександрійка Лілія Маруфі. — На той час на цьому підприємстві було три їдальні, найбільша з яких знаходилася у корпусі магнітних пускачів (КМП).Там був кондитерський цех, який очолював Роїна. Взагалі у ті роки у сфері громадського харчування в нашому місті було два найкращих майстра своєї справи, два друга ще з молодості – майстер-кухар Михайло Кодацький у їдальні №5 і майстер-кондитер Леонід Роїна – майстер, спеціалісти найвищого розряду. Я працювала інженером-технологом у комбінаті громадського харчування. Не знати про таких спеціалістів було неможливо. Та по-справжньому я змогла оцінити Л.Т.Роїну, коли прийшла на електромеханічний завод інженером-технологом. Він був не просто керівник – це був Учитель, наставник, Майстер і Людина з великої літери – душевною, щедрою з хорошим почуттям гумору. Ніхто і ніколи не чув, щоб він підвищував голос. А свій багаторічний досвід передавав молоді. Краса і якість виробів, творчий пошук, політ фантазії – ось що вирізняло Леоніда Трохимовича з-поміж інших. 
Цехи заводу замовляли кондитерські вироби на святкові столи. Їхньою родзинкою були авторські вироби Леоніда Трохимовича. Наприклад – кремові троянди, залиті желе. Ми бачили, як під керівництвом майстра створювалися сотні таких різнокольорових виробів. І при такій величезній кількості замовлень не було повторень. Це була його творчість. У 80 роки на виборчій дільниці у Палаці культури АЕМЗ (тепер – Олександрійський театр) проходила виставка-продаж кондитерських виробів. У першу чергу увагу привертав зроблений Леонідом Трохимовичем великий торт з написом «Миру мир», який обертався на підставці.
Надія Кривобок також працювала з Леонідом Роїною на АЕМЗ у їдальні №1, а потім на КМП, звідки Трохимович пішов на пенсію. Говорить про нього як про хорошу просту людину, спеціаліста високого класу. Ось ще спогади пані Надії: «Кондитерські вироби, які виготовлялися у їдальні, постачалися на продаж у торгові заклади міста. Одного тільки зефіру щоденно виготовляли по 10-20 кілограмів. А були ще пироги, пиріжки, торти, в тому числі весільні, тістечка, рулети, печиво… Іноді Леонід Трохимович дозволяв співробітникам брати смаколики додому, для своїх рідних. Мабуть, і не можна було, але він дозволяв.
Певно, що чоловіку було непросто керувати жіночим колективом. Але він справлявся. Коли між співробітницями виникали суперечки, завжди говорив: «Дівчата, всі за мир, всі за дружбу!» Вдома теж уникав конфліктів. Якщо відчував, що атмосфера накаляється, виходив у двір, грав з сусідами у доміно чи шахи. Дружина, охолонувши, виходила на балкон і кликала його: «Красунчик, іди вже додому!».
У літньому віці Трохимовичу стало важко ходити – у нього дуже боліли ноги (напевно, від того, що все життя на ногах), змінилася хода. Не витримавши болю, 10 лютого 1993 року він вкоротив собі віку. Похований на Центральному кладовищі. Але пам’ять про майстра-кондитера живе в Олександрії й дотепер.
Читайте також: Фотограф и Таня
