Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views : Ad Clicks :Ad Views :
Oh Snap!

Please turnoff your ad blocking mode for viewing your site content

img

Забутий дитячий будинок

291 Views
Забутий дитячий будинок
Власниця будинку з онуками, 1920 рік

Мало хто пам’ятає, але колись давно в Олександрії на місці гімназії імені Тараса Шевченка за тодішньою адресою вулиця Жовтнева, 20, працював дитячий будинок №3. У свій час він був відомий не лише в нашому місті, а й в області. Тепер це забута історія. І не дивно, адже цього закладу немає вже 56 років, він був розформований у далекому 1966 році. Створений у 1927-му, дитячий будинок №3 проіснував 39 років. Завдяки вчителю історії Петру Шкорині, який тривалий час збирав інформацію про цей заклад, сьогодні ми маємо документально підтверджену цікаву історію з далекого минулого про будинок, який давно зник…

Його було створено для вирішення проблеми дитячої безпритульності – надзвичайно гострої для України і Олександрії зокрема. За оцінками дослідників 1920-х років, тоді в Україні було 1,5 мільйони безпритульних дітей. Сучасні історики називають цифру 2 мільйони. Це була соціальні катастрофа, спричинена Першою світовою війною і продовжена більшовицьким переворотом 1917-го.

На початку 1920-х в Україні було 114 міст і містечок, з них 102 повітових, в тому числі Олександрія. Якщо розділити порівну між ними 1,5 млн безпритульних дітей, вийде понад 13 тисяч на кожне з 114 міст. Звичайно, у великих містах було більше притулків. В Олександрії, за деякими даними, нараховувалося до 3500 дітей-безхатьків. Для повітового містечка з 19 тисячами населення ця кількість була значною. Тож в нашому місті працювали декілька дитячих будинків: №1 – навпроти сучасної Братської могили (у будинку, де була ритуальна служба), №2 і №3 – у школі Бачинського (сьогодні в цій будівлі військкомат), на території нинішньої районної лікарні, в будинку власника млина купця першої гільдії Г.Волкова, був єврейський дитячий будинок №4. Пізніше всі ці будинки об’єднали в будинок робітничих підлітків.

Дитячий будинок, про який йде мова, створений у 1927 році. Аж до 1945 року він мав номер 26, а потім став номером 3. Можливо, спочатку він і був тим самим будинком робітничих підлітків?

Як би там не було, але достеменно відомо, що цей дитячий заклад розташовувався у зведеному на початку ХХ століття будинку дворянської сім’ї нащадків декабриста Івана Сухинова, що знаходився на місці теперішньої гімназії імені Тараса Шевченка. Про це пише у спогадах Наталія Гілевич, мати якої – Людмила Зборовська – належала до цієї родини і до 8-річного віку жила в даному будинку (у 50-70-х роках вона працювала вчителькою початкових класів школи №2), а батько – Іван Гілевич – у свій час був директором дитячого будинку №3.

Забутий дитячий будинок
Сім’я власників будинку, 1920 рік

Це був великий добротний будинок з високою 5-метровою стелею, з просторими і світлими кімнатами. Охайний, добре доглянутий двір обсаджений деревами і кущами. Серед саду – обплетені виноградом альтанки. На жаль, фотографій будівлі ззовні не зберіглося, а вигляд кімнат можна побачити на світлинах, наданих Наталією Гілевич.

Будинки олександрійської еліти були конфісковані у 1918-1919 роках. А цей, що належав нащадкам декабриста, — у 1927-му. Власницю будинку Євдокію Германівну Сагайдак (Сухинову) викликали в органи НКВС і змусили підписати відмову від свого житла за умови, що їй з родичами  залишать в ньому притулок, але вже через місяць викинули на вулицю. Так літня жінка з ріднею, серед якої – двоє хворих і двоє маленьких дітей, опинилися без даху над головою і засобів існування. Зняли одну убогу кімнатку, спали на підлозі, і виживали як могли. Допомагала молодша сестра Ганна Серединська – вчителька математики, фізики і хімії у декількох сільських школах, адже в Олександрії їй влаштуватися не дозволяли.

У міськрайонній газеті «Більшовицька правда» (№11 від 30 січня 1944 року) надруковано невеличке повідомлення: «Недавно в Олександрії відкрився дитбудинок для дітей червоноармійців і офіцерів, які загинули на фронтах Вітчизняної війни, а також для дітей, батьки і матері яких замучені німецькими бандитами».

Офіційно заклад називався «Олександрійський дитячий будинок №26 ім. Сталіна», з 1945 року — №3, а з 1962 року – ім. Н.Крупської. Хоч у газеті й було написано «відкрився», насправді він працював за призначенням і в роки нацистської окупації. У перші повоєнні роки у його штаті значилися вихователь і медсестра з довоєнним стажем роботи у ньому, але не під час окупації.

Після війни усім жилося скрутно, не вистачало елементарних речей, харчування було скромним. З 1 січня 1948 року в країні скасовано карткову систему на продовольчі товари і продукти. Тепер вихованці дитбудинку могли вдосталь їсти хліб, але лише в їдальні, забирати з собою не дозволялося. Щосуботи кожна група отримувала шматок мила, а 15 числа кожного місяця – котушку ниток для ремонту одягу.

Забутий дитячий будинок
І.О.Мажаєв, директор дитячого будинку №3 у 1947 році

У травні 1946-го в будинку виховувалося 76 дітей різного віку, в тому числі дошкільного. Через рік вихованців було вже 203. Справа в тому, що у 1946-1947 роках в Україні був голод, і багато дітей осиротіли, або батьки віддавали їх до дитячих будинків, щоб врятувати від голодної смерті. За свідченням очевидців, під час Голодомору 1932-1933 років до даного дитячого будинку також звозили дітей з навколишніх вимираючих сіл. Більшість із них померли і поховані на території закладу.

Надалі кількість дітей зменшувалася, і в 50-х роках стабілізувалася на рівні приблизно 100: від 107 (1951р.) до 89 (1958р.). У той час подібні заклади працювали у багатьох населених пунктах Кіровоградщини, в тому числі у Войнівці, а в Комінтерні навіть була дитяча колонія. Діти постійно мігрували з одного дитбудинку до іншого.

Вихованці дитячого будинку №3 навчалися в різних школах, більшість, звичайно, у четвертій, яка була поряд. Майже всі – переростки і другорічники, з відповідною поведінкою.  Н.Гілевич згадує: «Діти були «як гілля відірвані», робили що і коли хотіли, грабували рундуки, билися, не давали спокою мешканцям міста, ніхто не міг з ними справитися».

Забутий дитячий будинок
І.П.Гілевич, директор дитячого будинку №3 у 1959-1961 рр.

Директори будинку часто видавали накази, в яких описувалися «подвиги» подвиги вихованців та визначалося покарання аж до виключення з дитбудинку. Змальовуються, наприклад, такі провини: діти самовільно залишили заклад і пішли в міський сад на кінокартину; в ІІ групі хлопчиків 3 класу був повний безлад, діти бешкетували замість повної тиші; після відбою вихованці завели машину, а нічний сторож і няня не бачили. Вихователі, бувало, застосовували радикальні методи впливу на неконтрольованих дітей: ставили на коліна після відбою, виганяли дівчат роздягненими на мороз 0 22.00 взимку… За це вони відповідали, а разом з ними постраждав і директор Я.В.Марчук, «який у своїй роботі припустив невірні методи покарання вихованців, внаслідок чого шестеро осіб втекли і четверо з них не повернулися», за що рішенням виконкому обласної ради депутатів трудящих від 14.05.1948 року директора знято з посади» (наказ міськвно від 22.05.1948 р.).

Дитячий будинок був в обласному підпорядкуванні, і дітей до нього направляв обласний відділ освіти. Зараховувалися до дитбудинку такі категорії: сироти; якщо дитину виховувала одна мати; якщо сім’я повна, але бідна і не в змозі виховувати (нагодувати, одягнути і взути) дитину. Інвалідів та розумово відсталих не приймали.

У 40-х роках в дитячому будинку було 4 групи, у 50-60-х – 3. На групу призначалося 2 основні вихователі і ще один підмінний. Кожна група мала спальню і робочу кімнату, а також умивальник. Діти чергували у групах, робочих кімнатах, у кухні, їдальні, у самому дитбудинку і на його подвір’ї. Зміну чергових проводили увечері – з 21 до 22.00.

Звичайно, залучали вихованців і до господарських робіт. Приміром, в одному з наказів директора закладу за №31 від 11.05. 1950 року сказано, що 18 п’ятикласників за 2 години внесли у приміщення для зберігання 7 тонн брикету – кожен по 400 кг. За це їм оголошена подяка.

Навчалися вихованці дитячого будинку в школах №№ 1,2,3,4 і 5. Навчалися по-різному, в переважній більшості погано, і це було не те, чого хотілося вихователям і директору. В характеристиці на одну з виховательок написано, що «в групі було багато дітей, які дуже тупо засвоювали навчальний матеріал».

Заклад мав підсобне господарство – поле, на якому вирощували гречку, кукурудзу, просо, квасолю, соняшник. Був свинарник, де тримали свиноматок для подальшого продажу поросят. У 1962 році прибуток від продажу поросят склав 1587 крб – велика на ті часи сума. За це свинаркам виділили по одному двомісячному поросяті. У 50-х тримали і корів. В розпорядженні дитбудинку був автомобіль, трактор, коні. Був навіть гончарний цех, де працювали два майстри.

У повоєнний час будинок розбудовувався, і на кінець 50-х років складався з 4-х житлових приміщень, двох матеріальних складів і одного продовольчого.

До великих свят директори нагороджували дітей і працівників подарунками. У листопаді 1948 року за відмінне навчання дівчатка премійовані платтями і кофтами, хлопці – штанами, жінки-співробітниці – відрізами на плаття, кофтами, туфлями, спідницями, чоловіки – штанами.

Влітку діти відпочивали у піонерському таборі В селі Ворошилівці (за рахунок профспілки вугільників), їздили на екскурсії, ходили у походи.

У 1966 році, після 39 років роботи, дитячий будинок №3 припинив своє існування. Діти були розподілені в інші дитячі будинки та школи-інтернати.

Забутий дитячий будинок
С.Д.Чернявський, директор дитячого будинку у 1964-1966 рр.

За 22 роки (1944-1966) у дитячому будинку змінилося 11 директорів. Хтось з них працював декілька місяців, хтось – кілька років. Першим на цій посаді з січня 1944 по січень 1945 років був І.Турбаївський. Не про всіх керівників закладу зберіглися біографічні відомості. Коротко напишу про тих, про кого історія залишила не тільки імена та прізвища. Фронтовик Іван Остапович Мажаєв очолював дитбудинок з січня по липень 1947-го, а після цього працював директором НСШ №3, вчителем географії СШ №1 та СШ №15. Помер у 1975 році. Василь Йосипович Роженко (травень 1948 – серпень 1952) до призначення на посаду працював завучем дитбудинку, пізніше – вчителем математики в СШ №6, директором ШРМ №3. Андрій Мартинович Іваненко (серпень 1952 – жовтень 1953), фронтовик, певний час співпрацював з В.О.Сухомлинським. Іван Петрович Гілевич (лютий 1959 – вересень 1961), фронтовик, більше відомий як директор СШ №1, але до цього працював директором СШ №17 і дитбудинку. Саме при його керівництві був зведений новий корпус школи №1 на місці дитячого будинку. Помер у 1991 році. Борис Йосипович Білокопитов (листопад 1961- листопад 1964) також до призначення на посаду був завучем дитбудинку, а пізніше – очолював ШРМ №2, був інспектором шкіл міськвно, директором СШ №17, ШРМ №4, вчителем російської мови та літератури СШ №2. Помер на початку 2000-х. Останнім керівником дитбудинку був Сергій Данилович Чернявський. Фронтовик, який після війни працював бухгалтером, електрослюсарем на електромеханічному заводі, а на педагогічній роботі – з 1954 року. Після закриття дитячого будинку працював вчителем історії в СШ №9 (Перемозький мікрорайон) та в СШ №10. Помер у 1980 році.

Написано на основі статті Петра Шкорини «Забута історія олександрійського дитячого будинку №3».

Читайте також: История одного училища

Потрійний ювілей ліцею

Від Палацу піонерів до Центру творчості: 85-річна історія позашкільного закладу

«Новейшие моды» в дореволюционной Александрии

  • Facebook
  • Twitter
  • Google+
  • Linkedin
  • Pinterest

Leave a Comment

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

This div height required for enabling the sticky sidebar